Читать онлайн книгу "Знайти Атлантиду. Подорож у безодню"

Знайти Атлантиду. Подорож у безодню
Ігор Курус


TeenBookTo
Ігор Курус (нар. 1970 р. у м. Стебник на Львiвщинi) – украi?нськии? журналiст i громадськии? дiяч. Директор Мiжнародного фонду Івана Франка, якии? започаткував i проводить Мiжнародну премiю iменi Івана Франка, всеукраi?нськии? учнiвськии? конкурс «Стежками Каменяра». А ще Ігор Курус дебютуе як автор пригодницьких книжок для пiдлiткiв. Захоплении? прадавнiм минулим украi?нських земель, професор Вои?цеховськии?, викладач Киi?вського унiверситету, висунув цiкаву гiпотезу про iснування мiфiчноi? Атлантиди, та ще и? не деiнде, а на територii? сучасноi? Украi?ни. Пiсля суперечки iз примхливою студенткою вiн, неочiкувано для самого себе, рушае в експедицiю на мiсце можливого iснування легендарноi? держави. Але в експедицii? и?ого супроводжуватимуть модниця Юля, через яку, власне, и? виникла суперечка, i студент Нестор, безнадiи?но закоханий у свою одногрупницю. Чи знаи?дуть вони Атлантиду i як i?х змiнить ця подорож дiзнаемося на сторiнках пригодницького роману, заснованого на маловiдомих дослiдженнях прадавньоi? iсторii? Пiвнiчного Причорномор’я та подiях, якi мали мiсце у життi автора.





Ігор Курус

Знайти Атлантиду. Подорож у безодню



© © І. Ф. Курус, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017




I


Спочатку чорнi хмари вкрили чисту блакить неба, а потiм налетiв шквальний вiтер, який був настiльки сильним, що мiг би легко вирвати дерева з корiнням… Раптом вона вiдчула, нiби провалилася просто до безоднi… Щойно дiвчина отямилася, у повiтрi вiдчулися запахи квiтiв i трав, навколо лунали спiв пташок i дзюрчання води, а розплющивши очi, вона побачила незвичайний, дивний свiт, сповнений рiзнобарв’я дерев i кущiв. Усюди панувала життедайна краса природи… «Наче рай», – промайнула блискавкою думка… Екзотичнi пташки пурхнули з гiлок дерев, а слiдком за ними у просторi розсипалися рiзнокольоровi метелики. Легкий вiтерець, який навiював теплi пахощi морськоi вологи, викрав цю думку i понiс у далечiнь… Вона вiдчула ледь помiтний доторк чогось гарячого i яскравого на обличчi… Раптом знову налетiло щось чорне, нiби найтемнiша нiч, i якась невiдома сила пiдхопила ii i кудись понесла, перекидаючи i перевертаючи у довгiй чорнiй трубi, наче на стрiмкому атракцiонi в аквапарку… Попереду засяяло свiтло…

Розплющивши очi наяву, дiвчина побачила ранкове сонячне промiння, яке пробилося крiзь ледь помiтну шпаринку мiж шторами в ii спальнi. І лише пiсля того, як вона перелякано роззирнулася, прийшло усвiдомлення, що вона лежить у своему лiжку… Годинник показував восьму ранку, а отже саме час прокидатися, тому дiвчина швидко вистрибнула з-пiд ковдри i побiгла до ванноi кiмнати. Зиркнувши на свое вiдображення у дзеркалi, вона побачила цiвку поту на своiй скронi, й, вмиваючи обличчя, прагнула вже вкотре зрозумiти, що ж це з нею трапилося.

– Потрiбно кудись втекти… В якусь екзотичну i теплу подорож, – подумала вона…




II


Цiеi весни Киiв був як завжди неперевершеним, проте по-справжньому особливим вiн бувае у травнi i на початку червня, коли зеленi барви вкривають мiсто, а пiрамiди каштанiв, наче свiчки на розлогих химерних канделябрах, розпускаються в буйностi цвiтiння… Природа, намагаючись хоч якось захистити мiсто вiд кам’яних мурiв, нiби вiдвойовувала собi простiр i людську увагу, так i манячи до себе весняним квiтом. Скрiзь панувало тепло, i здавалося, нiби радiсне передчуття лiтнього вiдпочинку витало у повiтрi…

Як завжди навпроти Червоного корпусу Киiвського унiверситету гуртувалися студенти. Хтось чекав зеленого сигналу свiтлофора, кваплячись на чергову пару. Хтось навпаки не поспiшав на студентськi лави i, потягуючи свiжу каву всумiш iз сигаретним димом, щосили намагався дочекатися обiдньоi пори. Атмосфера навпроти Червоного корпусу зазвичай була веселою i безтурботною й лише зрiдка – пiд час сесii – доволi тривожною. Напевне, цей майданчик варто було б якось назвати на честь бога Януса – покровителя входiв i виходiв, початкiв i кiнцiв… І хоча для бiльшостi вiн вiдомий як символ дволикостi, лицемiрства i лукавства, але ж насправдi саме це божество було одним iз найдавнiших богiв римлян: вони зверталися до нього з проханням вирiшити суперечки, отримати впевненiсть в успiху на початку i при завершеннi справ. Так i тут, попиваючи каву, кожен iз студентiв намагався знайти власний пiдхiд до гранiту науки. Швидше за все, до Януса тут нiкому не було особливого дiла, проте мiсце навпроти центрального входу у головний корпус Киiвського унiверситету завжди було людним i жвавим, як давньоримський форум. Як i там у свiй час, так i нинi на студентськiй площi могли вершитися долi. Хтось закохувався, а хтось розлучався. Хтось вихвалявся, а хтось ображено бурмотiв собi пiд нiс, похиливши голову… Хтось сварився, а хтось лагiдно заспокоював друга… Хтось вчився… Хтось намагався вчитися… Хтось просто ходив – або в унiверситет, або довкола нього… Хтось усе iгнорував… Уся палiтра почуттiв та настроiв, зосереджена на невеличкому шматку землi, вела у майбутне, i це майбутне могло було рiзним…

А от Парк Шевченка був зовсiм iншим. Тут нiколи не було метушнi, а могутнi дерева додавали цьому мiсцю особливого затишку. Наче острiвець спокою серед хвилюючого моря автомобiлiв та будинкiв, парк Шевченка дарував радiсть частковоi втечi вiд мiста, яке своiми висотками i проспектами мчало кудись у невiдоме майбутне.

На вiдмiну вiд унiверситетського корпусу, який налаштовував на робочий лад i змушував до постiйного руху, парк Шевченка приваблював можливiстю перепочинку, тому студенти часто пiддавалися цiй спокусi i замiсть занять йшли в парк, щоб розслабитися чи побешкетувати. Інколи могло навiть здатися, що мудрий Тарас, який охоплював очима увесь цей люд зi свого п’едесталу, мiг би ожити й гучно виголосити ще кiлька гнiвних, але водночас справедливих поезiй. І, скорiш за все, вони були б ще бiльш жорсткими, але дива не вiдбувалося, тому великий украiнський поет нерухомо спостерiгав за своiми нащадками, навiки застигши в каменi i сумно опустивши донизу важкi вуса… А може тихо посмiхався, згадуючи себе молодим…

Вiдомо, що Киiвський унiверситет нинi е одним iз найпрестижнiших вищих навчальних закладiв в Украiнi, i вчитися тут – по-справжньому круто. Тому й не дивно, що нерiдко сюди вступають дiти «крутих» батькiв, i цiлком зрозумiло, що не кожне чадо щиро мрiе здобути справжню освiту. Бiльшiсть iз них просто числяться серед студентiв, так, нiби стоять у черзi за дипломом, а вона тривае довгих 5 рокiв, тому кожному доводиться хоч декiлька разiв на рiк вiдвiдати унiверситетськi примiщення, щоб нагадати про себе адмiнiстраторам. Правда, серед багатотисячного студентства Киiвського унiверситету е й такi, що здобувають знання з радiстю. Їх, можливо, менше, хоча саме вони забезпечують престиж унiверситету. Але такий високий статус навчального закладу було досягнуто не одразу, адже колись вiн був заснований як черговий унiверситет Росiйськоi Імперii для того, щоб русифiкувати мiсцевих i запровадити у мiстi потрiбнi для влади настроi. Але чомусь завжди виходило так, що саме тут зароджувалися першi украiнськi гуртки, товариства та рухи, i саме студенти нерiдко очолювали боротьбу за вiдновлення украiнськоi державностi та захисту украiнськоi культури i мови. І саме червоний корпус е символом i гордiстю унiверситету, адже тут вчаться студенти найпрестижнiших фiлософського, iсторичного та юридичного факультетiв.



Цього ранку метушня довкола кавових машин, якi, наче бiйницi замкiв, оточили студентську площу унiверситетського Януса, була особливо гамiрною. Незабаром розпочиналася сесiя, а тому шанувальники вiдпочинку не наважувалися прогуляти заняття: треба ж скласти iспити, а вiдвiдування лекцiй i семiнарiв дае змогу максимально спростити складання сесii. Тож цього ранку студенти пили каву, курили, обiймалися, хизувалися, обговорювали щойно припаркованi бiля переходу дорогi автiвки – усе як зазвичай, але кожен час вiд часу поглядав на годинник i масивнi дубовi дверi червоно-чорного фасаду унiверситету.




III


Катя i Нестор стояли неподалiк i також обговорювали подальший день, хвилюючись, що сесiя буде дуже важкою. Це був перший рiк iх студенства, тому обидва вiдповiдально ставилися до навчання i хапали кожне слово мудрих професорiв. Катя хвилювалася особливо, адже, приiхавши на навчання з Тернопiльщини й отримавши бюджетне мiсце, вона прагнула здобути гiдну освiту, потiм – омрiяну професiю, й допомагати батькам-фермерам. Вона дуже пишалася бути студенткою унiверситету, де вчилися Михайло Драгоманов, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Михайло Булгаков i багато iнших уславлених та успiшних людей, i тому iй було страшно навiть припустити, що сесiя може завершитися невдачею, адже для вступу до унiверситету мрii було витрачено дуже багато зусиль. Катя нiяк не могла пiдвести батькiв, якi нiчого не шкодували для мрii доньки.

Катя була надзвичайно миловидною дiвчиною з глибокими блакитними очима. Їi злегка кучеряве каштанове волосся завжди було заплетене в косу, i ця зачiска найточнiше визначала характер дiвчини, бо першокурсниця завжди намагалася бути охайною й органiзованою. Як до навчання у Киевi, так i пiд час нього, вона прагнула якомога частiше вiдвiдувати бiблiотеки, театри й музеi, й загалом активно займалася самоосвiтою. Тож не дивно, що з нею завжди було приемно поспiлкуватися. Але ii чомусь по-особливому тiшила компанiя Нестора – поруч iз ним було затишно i комфортно.

Нестор був скромним, невисокого зросту юнаком в окулярах. Його зачiску завжди можна було впiзнати здалеку – неслухняне волосся пшеничного кольору стирчало навсiбiч, i нерiдко скидалося на звичайний снiп, жартома причеплений до голови хлопця. Зазвичай одягнутий у костюм, сорочку i краватку i з набитим книжками наплiчником, вiн теж був частим вiдвiдувачем бiблiотек i музеiв, концертiв i галерей. Нестор також переiхав до Киева, сам був родом з Днiпра. І хоча вiн не так переймався за оцiнки, як Катя, адже батьки оплатили його навчання на контрактному вiддiленнi, але йому таки подобалося вчитися, а особливо цiкавою була для нього iсторiя, тому вiн вiдвiдував бiблiотеки i намагався цiкавитися усiм, що було пов’язано з минувшиною Украiни. І хоча однокурсники могли трохи не ображаючи пожартувати з нього, але нiколи не втрачали поваги, адже в будь-який час Нестор мiг прийти на допомогу в навчаннi. І хоча грошi у нього, як то кажуть, водилися, вiн не засиджувався в барах i не спускав iх на випивку та гулянки. Інколи навiть батько Нестора, який заробив свiй капiтал з продажiв металобрухту, жартував iз сина: «Чого ти вчепився у цi книжки? Дивись, я з трiйками став людиною, а мiй однокласник-вiдмiнник Микола Нечуйвода сидить на ставцi в школi i не може навiть з Днiпра виiхати, щоб подивитися свiт! А ти живеш у центрi Днiпра, подорожуеш, уже в кiлькох краiнах Європи був, вчишся у найкращому унiверситетi!..» Та Нестор, вiдволiкшись вiд читання i час вiд часу поправляючи на носi окуляри, починав переконувати батька, що часи змiнюються i майбутне за освiченими людьми, i взагалi просив не лiзти в чуже життя… Адже хлопець уже будував своi плани, i, неабияк захопившись Киевом, будь-що хотiв залишитися у столицi, подалi вiд батькiв.

Так от, Нестор i Катя товаришували. І хоча дiвчина була вродливою але Несторове серце належало iншiй – його викрав лихий Амур десь перед Новим роком, якраз пiд час зимовоi сесii, i воно досi невилiковно щемiло. Якось поспiшаючи на черговий iспит, десь у коридорах того ж таки унiверситету хлопець побачив незнайомку, яка згодом виявилася його однокурсницею. Так сталося, що до цiеi митi вiн нiколи не бачив ii на заняттях, проте лише один випдковий погляд лишив хлопця спокою й викликав якесь дивне, досi незнайоме вiдчуття…

– Ну що – по кавi? – запитала Нестора Катя.

– Часу малувато… Але чому б i нi! – погодився хлопець. І вони швидко рушили до черги бiля однiеi з кавових машин…



Помахуючи новою сумочкою вiд популярного французького кутюр’е, до пiшохiдного переходу, що веде вiд парку Шевченка до унiверситету, самотньо йшла дiвчина. Сьогоднi вона була в задумi й зовсiм не звертала уваги на навколишнiй свiт, на юрбу студентiв, якi, мов горобцi, то кучкувалися у зграйки, то розлiталися у вiльному просторi. Їй було байдуже i на всю ранкову метушню, i на густий запах кави, що заполонив простiр майданчика Януса, хоча цей аромат пробуджував спрагу багатьох перехожих… Вона ж iшла нiби приречено, не звертаючи увагу на буденнi дрiбницi – поспiшала на семiнар.

Юля була з родини багатих донецьких чиновникiв, якi переiхали у столицю кiлька рокiв тому. Вродлива, довгонога, весела i дотепна темноволоса дiвчина з карими очима. Їi можна навiть назвати безтурботною, адже вона бiльше подорожувала, нiж вiдвiдувала лекцii – кожна ii поява в унiверситетi чи поблизу унiверситету закiнчувалася розповiдями про подорожi, дорогi бутiки, яхти, авто i новi «одьожки». Так, вона була однiею iз тих, хто не вчився в унiверситетi, а, як то кажуть, просто стояв у черзi за дипломом. Їi не цiкавили лекцii i семiнари. «Папа все вирiшить», – вiдповiдала Юля на претензii з боку методистiв кафедри. І справдi, ii батько, який обiймав якусь посаду у Мiнiстерствi вугiльноi промисловостi, таки «вирiшував». Не те щоб Юля була абсолютно дурною – вона щиро ненавидiла унiверситет, Киiв i загалом усе украiнське. Вона мрiяла якнайшвидше переiхати куди-небудь в Лондон, Нью-Йорк чи, на крайнiй випадок, в Москву. Разом iз тим, Юля не була «цокалкою» – однiею з тих модниць, якi ходили в унiверситет тiльки для того, щоб похвалитися новим вбранням, i, якось запiзнюючись на лекцiю, розносили гучний стукiт пiдборiв тихими унiверситетськими коридорами. Юля була розумною, але розбещеною дiвчиною. Вона була недосяжною для своiх однокурсникiв i спiлкувалася лише з крутими хлопцями та iншими представниками «золотоi молодi». Нерiдко з ii уст лунали принизливi жарти i насмiшки у бiк iнших, i навiть коли хтось iз однокурсникiв закидав iй, мовляв, дивись, колись i днiпропетровськi були крутi, а де вони тепер, то Юля спокiйно вiдповiдала: «Донецькi – не днiпровскi! Ми назавжди!». Вона по-справжньому знала, чого хоче. Батька цiкавили лише грошi, а мати, родом iз якогось села Ростовськоi областi, так захопилася красивим столичним життям, що в усьому намагалася потурати дочцi. Вона бачила Юлю справжньою принцесою, не менше, i дiвчинi хотiлося нею бути, i щоб життя було як у кiно, щоб усе було красиво, легко, весело i безтурботно. Ну i, звичайно, принц на бiлому конi… Нi, швидше у бiлому лiмузинi… І бажано, не в одному… Пiсля вступу до унiверситету батьки подарували Юлi квартиру у центрi Киева. А за складену зимову сесiю – авто. І хоча Юля не мала водiйських прав, на вимогу матерi за нею був закрiплений водiй i машина супроводу. Тож коли дiвчина вирiшувала таки вiдвiдати унiверситет, то з’являлася з цiлим кортеджем, як президент. І загалом iй було байдуже, яка сьогоднi лекцiя, семiнар чи екзамен.

Сьогоднiшнiй день не задався для Юлi з самого початку. Вона вкотре посварилася з батьком. Дiвчина ще з жовтня минулого року вимагала, щоб тато перевiв ii з цього «сiльського» киiвського унiверситету до Лондона. Юля хотiла виiхати у столицю Великоi Британii, бо туди поiхали бiльшiсть дiтей донецькоi елiти. І хоча iхнi батьки ненавидiли Європу, дiти все ж прагнули туди… в капiталiстичний свiт. Не можна сказати, що i Юлю приваблювали високi европейськi цiнностi. Але мода е модою! Разом iз тим, саме в Лондонi жив Генрi – хлопець, з яким вона познайомилася на Мальдiвах. Генрi був надзвичайно привабливим юнаком з багатоi англiйськоi шляхетноi родини, i це неабияк подобалося Юлi, адже в неi з’являлася можливiсть хоча б трiшки наблизитися до англiйськоi корони, до мрii про безтурботне i красиве життя принцеси. Тому Юля тиснула на батькiв, змушуючи iх вiдправити ii на навчання до Лондона. Вона хотiла бути ближче до Генрi й жити в Європi так, як живуть багатii в Англii та Америцi.

Батько Юлi мав iншi плани щодо майбутнього доньки. Вона дуже подобалася Нiколаю Сергеевiчу – заммiнiстра юстицii Росiйськоi Федерацii. Батько Юлi й Нiколай Сергеевiч називали себе не iнакше, як свати, коли збиралися разом на якесь святкування. Вони планували одруження Юлi з сином росiйського чиновника – Нiкiтою. Батько кiлька разiв натякав Юлi про такi плани, та iстерика мами з дочкою призупиняла його мрii, хоча обидва чиновники й далi планували свое.

– У нас на Донбасi баби нiчого не вирiшують! Я – хазяiн! Що скажу, так i зроблять! – запевняв за столом cп’янiлий вiд влади й алкоголю батько Юлi.

– Правильно! Росiйськi жiнки мають народжувати, а не командувати, – пiдтримував колегу московський «сват».

Одного разу батько Юлi навiть привiз дочку до Криму, де вiдпочивав Нiколай Сергеевiч з сином. Юля одразу зрозумiла, що це оглядини, швидко зiбралася i повернулася до мами у Киiв. Їй зовсiм не подобався Нiкiта. Їй не подобався Крим. Вона хотiла англiйського лорда i вiдпочивати на Мальдiвах, Багамах i Карiбах, але точно не в Криму!

Цього ранку Юля вкотре затiяла скандал. Вона не знала, що вчора пiсля роботи батько прийшов вночi п’янезний. Вчора його викликав «перший[1 - Сленг. Так називають керiвника корупцiйноi ланка. Ним може бути Президент, на рiвнi Уряду – прем’ер-мiнiстр, а на рiвнi мiнiстерства – мiнiстр. (Тут i далi пояснення автора.)]» i за те, що той не забезпечуе стабiльний дохiд в «общак[2 - Вислiв з кримiнального свiту. Каса взаемодопомоги у злочинцiв.]», пообiцяв кинути в шахту[3 - За даними активiстiв, на початку дев’яностих рокiв у Донецькiй областi кримiнальний свiт знищував своiх конкурентiв у закинутих вугiльних шахтах.]. Батько Юлi розумiв, що погроза може бути реалiзована, тому до ночi пиячив з друзями в одному зi столичних ресторанiв. Сьогоднi йому було не до забаганок дочки. Як наслiдок, розлючений батько заборонив Юлi iхати в унiверситет автомобiлем i настрахав, що якщо та не складе лiтню сесiю, то ii переведуть не в Лондон, а в Бiлоцеркiвський аграрний унiверситет. У кращому випадку! Тож настрiй у Юлi сьогоднi був дуже кепський!

Вона приiхала до унiверситету на таксi i, вийшовши з машини завчасно, на перехрестi вулиць Володимирськоi i Л. Толстого, повiльно рушила алейкою парку Шевченка до студентського кавового «п’ятачка». Юля намагалася виглядати впевненою. Як завжди, вона не звертала жодноi уваги на молодь, яка юрбилася, курила електроннi цигарки, пила каву i розмовляла. Вона була спустошеною. Емоцii то спалахували, то згасали. Думки коливалися вiд суiцидного бажання пiти й втопитися до протестного «та пiшли ви!»…

Юля стояла на переходi i чекала на зелений сигнал. Вона бачила, як зупинялися дорогi машини i з них гонорово[4 - Маеться на увазi «поважно».] виходили студенти Киiвського унiверситету. Але це зовсiм не обходило дiвчину. Їй не хотiлося нiкого бачити. Хотiлося б втекти… Куди? Та куди-небудь! Подалi вiд батька, вiд Киева, вiд унiверситету, а особливо вiд москвича Нiкiти… Юля йшла у незвичний свiт унiверситету, який не поважала i не любила. Але мусила йти, бо все ж боялася, що батько виконае свою погрозу. Вона уже дiзналася вiд мами про батьковi проблеми на роботi. І це ii також турбувало. Хоча не так хвилювали проблеми батька, як те, що вiн не матиме грошей для задоволення ii забаганок. Мрii про безтурботне i багате життя, до якого вона так звикла, кудись губилися: чи то в туманi, чи то в коридорах унiверситету. Юля навiть не знала, куди йти, але щось ii вело до вхiдних дверей Червоного корпусу…

Катя i Нестор уже допили каву i рушили через перехiд. Вони швидко перебiгли дорогу i зупинилися на сходах унiверситету. Тут iх зустрiла асистентка з кафедри англiйськоi мови i нагадала молодим людям про контрольнi роботи, якi досi не були поданi на кафедру. Катя i Нестор уже розвернулися, щоб увiйти в дверi унiверситету, як зiштовхнулися у дверях з Юлею. Нестор вiдразу упiзнав дiвчину, та Юля вибачилася i продовжила свою безнадiйну й горду ходу.

– Юлю, це Ви? – збентежено запитав Нестор.

– Может i я, – вiдповiла дiвчина, не розумiючи, що це за «очкарик», який знае ii iм’я.

І хоча, щиро кажучи, iй було байдуже, хто це, Юля поцiкавилася, чи вони знайомi. Нестор, не очiкуючи зустрiти цю дiвчину саме сьогоднi, затинаючись, намагався щось пояснити, але у нього нiчого не вийшло. Вiн плутав слова i, скинувши окуляри й почервонiвши, змiг лише видушити з себе: «Ми однокурсники!»

Катя, не розумiючи, що вiдбуваеться з Нестором, прийшла на допомогу:

– Ми твоi однокурсники. Ти йдеш на пару? – поцiкавилася дiвчина.

– А чому б i нi? – спробувала вдати здивування Юля i раптом продовжила:

– А який у нас зараз предмет?

– Всесвiтня iсторiя, – спокiйно вiдповiла Катя, поки Нестор намагався дати раду своiм окулярам, наплiчнику й телефону.

– А хто читае? Хороший викладач? – не звертаючи уваги на Нестора, поцiкавилася Юля.

– Професор Іван Андрiйович Войцеховський, – повiдомила Катя.

– Так вiн хороший? – повторила Юля… Прiзвище професора не могло дати жодноi iнформацii про те, чи зможе вона отримати залiк з цього нудного для неi предмету.

– Вiн очень… дуже цiкавий i своеродний, – затинаючись випалив Нестор. Хлопець знав, що Юля говорить виключно росiйською, тож спробував згадати мову рiдного Днiпра, але через хвилювання усе сплуталося докупи. Нестор з дитинства звик спiлкуватися росiйською, але, переiхавши до Киева i захопившись iсторiею Украiни, став принциповим патрiотом i у своему рiшеннi тримався твердо. Стiйкостi у мовному питаннi додавав протест батьковi, з яким у хлопця не завжди складалися стосунки.

Юля ж навпаки була «русскою» i не втрачала нагоди показати це публiчно, хизуючись. Можливо, своею демонстративною поведiнкою вона хотiла вiдмежуватися глухою стiною вiд численних прихильникiв, а може просто вважала це модним… Врештi, так було заведено у iхнiй сiм’i, де, напевне, досi сумували за розпадом СССР.

Батько Юлi на початку 90-х був мiським комсомольським начальником i вiрним ленiнцем, який щиро служив партii. Коли в гостях хтось зi знайомих починав критикувати комунiстiв i радянський устрiй, батько Юлi до хрипоти в голосi захищав росiйську мову, культуру, побут i усе, що з цим пов’язано. Згодом, уже пiсля проголошення незалежностi Украiни, його призначили начальником овочевоi бази. І хоча в кiнцi 90-х вiн урочисто порвав свiй комсомольський квиток, але досi продовжував називати себе комунiстом, навiдрiз вiдмовляючись хрестити новонароджену дочку в церквi. Проте уже в серединi 2000-х батько Юлi став активним парафiянином Печерськоi Лаври. Щонедiлi вiн купував 50 бiлих метрових троянд i нiс у Лавру. Що з ним сталося, нiхто не знав. У Юлинiй сiм’i про це не говорили. Швидше за все, вiдвiдування церкви стало модним у лавах колишнiх комсомольцiв та комунiстiв, а тому й батько Юлi урочисто i регулярно з великим букетом квiтiв з’являвся у найвеличнiшому киiвському церковному комплексi. Юля була вихована в такому ж дусi, тому вiдмовлялася розмовляти украiнською навiть тодi, коли унiверситетськi професори робили iй зауваження.

– Іван Андрiйович е справдi цiкавим викладачем. Вiн дуже любить свiй предмет, – втрутилася Катя.

– Так, вiн патрiот! – перебив Катю Нестор. – На його думку навiть Ісус Христос був украiнцем, – засмiявся вiн.

– Ну, ясно, – сказала Юля i, махнувши своею дорогою сумочкою, рiзко розвернулась на пiдборах. – Ну що, ж ведiть мене до цього професора!

І трое студентiв рушили до аудиторii, де вже почався семiнар…




IV


Професор Войцеховський зайшов у переповнену аудиторiю. Іван Андрiйович не був типовим унiверситетським професором. Попри свiй п’ятдесятирiчний вiк вiн прожив життя, вiдмiнне вiд бiльшостi викладачiв унiверситету. Закiнчив консерваторiю i за освiтою був музикантом. Кiлька рокiв поспiль грав у оркестрах, i саме музика привела Івана Андрiйовича з невеликого провiнцiйного галицького мiстечка до Киева. З часом Іван Андрiйович збагнув, що уже досягнув власних вершин у музичному мистецтвi, тому прийняв рiшення стати журналiстом. Потiм перейшов на роботу у державний сектор i за шiстнадцять рокiв став державним службовцем першого рангу, високопоставленим чиновником. Але iсторiя завжди манила його до себе. Навiть перебуваючи на державнiй службi, Іван Андрiйович намагався допомагати науковцям. Зокрема, вiн органiзував експедицiю Десною з Чернiгова до Киева на дракарi. Це була копiя середньовiчного човна, яким користувалися вiйська руських князiв. Іван Андрiйович витратив чималi грошi на придбання першого в Украiнi телекерованого пiдводного апарату, який дозволив украiнським морським археологам детальнiше вивчати дно Чорного моря. Фiнансував видання книг про iсторiю та археологiю. Його надзвичайно вабили цi науки. І уже у зрiлому вiцi Іван Андрiйович, закiнчивши iсторичний факультет Киiвського унiверситету iм. Т.Шевченка, прийшов працювати на кафедру свiтовоi iсторii. Вiн був цiкавим викладачем i щирим украiнцем. Досить часто вiн в розпачi вигукував на лекцiях: «Ну чому вам бiльше подобаються пiрамiди Єгипта, Майя, древня Грецiя i стародавнiй Рим? Чому ви не цiкавитесь iсторiею рiдноi землi? Ви ж навiть не знаете, яке у нашоi землi багате минуле!» Якось на лекцii вiн запитав студентiв, чи знае хтось про Кримськi пiрамiди, або Змiевi вали. В аудиторii виявився лише один хлопчина, який ледь пригадав якусь легенду про змiя, тому Іван Андрiйович на радощах вiдразу поставив студенту «вiдмiнно» за увесь семестр.

І хоча професор Войцеховський був «молодим» професором в унiверситетi, студенти знали його «слабкiсть» i часто користувалися цим. Для прикладу, молодь могла легко зiрвати семiнар, запитавши в Івана Андрiйовича про якiсь знайденi на територii сучасноi Украiни артефакти. Войцеховський знав усi новинки в археологii, тому легко змiнював заплановану тему семiнару i розповiдав про подiю, якою цiкавилися студенти. Вiн завжди казав: «Скiльки б я не витрачав часу i сил для читання затвердженоi програми зi свiтовоi iсторii, це все ж матиме меншу користь, анiж коли хоча б один студент з потоку захопиться вивченням справжньоi iсторii украiнськоi землi!»

Також треба сказати, що професор Войцеховський певним чином був носiем нових пiдходiв у вивченнi iсторii. Вiдомо, що до незалежностi всi iсторичнi вiдкриття, та i наука загалом, були пропагандистськими, тому в будь-якому унiверситетi Украiни i досi легко знайти професора з iсторii, який колись читав такi дивнi предмети, як науковий комунiзм, iсторiю КПРС чи марксистсько-ленiнську теорiю. Усi «старi» викладачi iсторii обов’язково мали бути членами Комунiстичноi партii, тому фактично були iдеологiчними працiвниками радянського строю. Через це украiнська iсторична наука була «згвалтована» партiйними iдеологами. Вона не мала минулого. Професор Войцеховський намагався донести до студентiв iншу iнформацiю. Вiн це робив не за циркуляром черговоi партii, а вiд щирого серця, тому намагався бути наполегливим i креативним.

Цього дня Іван Андрiйович проводив семiнар на тему «Стародавнiй Єгипет». Вiн уже зробив перекличку студентiв i традицiйно урочисто пробiгся очима по аудиторii.

– Хто хоче першим спробувати свого щастя в египетськiй iсторii? – з долею жарту запитав професор. Студенти враз пiдняли лiс рук i йому довелося вибирати, кому ж першому дати слово.

Здебiльшого на семiнарах студенти не завжди бувають активними. Є, звичайно, такi, якi намагаються заробити бали, щоб не ускладнювати собi життя пiд час сесii. Та все ж бiльшiсть студентського люду мае iншу тактику – вiдвiдуе семiнари, щоб не мати пропускiв. Це неабиякий плюс до загального балу залiково-екзаменацiйноi сесii.

Тема сьогоднiшнього семiнару була доволi легкою, тому студенти намагалися отримати оцiнки, так би мовити, без зайвих зусиль. Та поки професор визначався, кому першому дати шанс зробити доповiдь, в аудиторiю увiйшли трое: Катя, Нестор i Юля. Молодi люди перепросили за запiзнення i запитали дозволу сiсти.

– Звичайно, – вiдповiв професор, поглядаючи на незнайому студентку. – Ваше запiзнення на сiм хвилин е зовсiм непомiтними для свiтовоi iсторii.

Остання фраза викликала смiх студентiв, що теж зосередили свiй погляд на Юлi. Рядами пiшов шепiт…

– Тиша, будь ласка! – звернувся Іван Андрiйович до студентiв i, знявши окуляри, додав: – Продовжимо наш скорбний труд. Хто першим здивуе нас своiми глибокими знаннями про стародавнiй Єгипет?

Бiльшiсть студентiв уже була в Єгиптi й оглядала пiрамiди, храм Карнака чи Каiрський музей, тож вони залюбки пiдвели руки, намагаючись легко отримати омрiянi бали.

Зненацька хтось з так званоi гальорки вигукнув:

– Пане професоре, а ви чули про розкопки у Холмi? Кажуть, там знайшли могилу Данила Галицького!

Аудиторiя завмерла. Нiхто не очiкував, що комусь заманеться зiрвати такий легкий семiнар! Але група хлопцiв, яка сидiла на верхнiх рядах, вирiшила пожартувати.

Професор уважно оглянув аудиторiю. Потiм повiльно повернувся до студентiв, якi поставили запитання.

– Чув дзвiн, та не знаеш, де вiн! – вiджартувався професор. – Могилу насправдi знайшли, але не Данила Галицького, а його сина. Хочу вам повiдомити, що науковцi вiдкрили таемничий саркофаг пiд долiвкою в базилiцi Пресвятоi Богородицi в Холмi. Багато що вказуе на те, що в ньому був похований один iз синiв князя Данила з XIII столiття – Роман або Шварно Данилович. Це е дуже важлива знахiдка. Дуже важлива для нашоi спаплюженоi i прихованоi iсторii, – на одному подиху уточнив повiдомлення студентiв професор…



Юля сидiла i копирсалася у своему телефонi. Переглядала фото друзiв в соцiальних мережах, намагалася нi про що не думати. Вона була злою на увесь свiт. Їi дратували студенти, ii дратував професор, ii дратувала зненацька порушена тема з iсторii Украiни. Несподiвано телефонна вiбрацiя сповiстила Юлю про СМС. Вона вiдкрила СМС i побачила повiдомлення вiд мами: «Юлечко, вибач його. Вiн не розумiе, що робить. Але його треба зрозумiти. Кар’ера рушиться!». Юля вирiшила не вiдповiдати. Їй було байдуже до проблем батька… Та несподiвано прийшло ще одне повiдомлення: «Юлю, тато хоче полетiти у Москву. Вiн хоче, щоб ти летiла з ним». В цей момент серце Юлi сповнилося несамовитим гнiвом, вона скрикнула i скочила з крiсла.

– Ви маете якiсь заперечення? Чи хочете щось доповнити? – звернувся до неi професор.

Юля спочатку занiмiла, але гнiв розривав ii тiло i вона просто була на межi емоцiйного вибуху.

– Що ви несете! Ви ще скажiть, що Ісус Христос украiнець! Або що Атлантида була в Украiнi! – несподiвано для себе, роздратовано i з ноткою сарказму в голосi вигукнула Юля.

Аудиторiя завмерла вiд несподiванки. Така поведiнка будь-якого студента мала б негативну реакцiю викладача, i той, у кращому випадку попросив би його вийти з аудиторii. У гiршому ж такий студент мав би проблеми пiд час сесii. Тому усi перебували в очiкуваннi, чим закiнчиться несподiваний емоцiйний виклик, кинутий професору студенткою, яка вiдверто iгнорувала навчання в унiверситетi. Це був початок справжнього конфлiкту…

Іван Андрiйович взяв зi столу окуляри, повiльно одягнув iх i глянув цiкавим поглядом на незнайому студентку.

– Як ваше прiзвище, панянко? – на галицький манiр запитав Іван Андрiйович спокiйно дiвчину.

– Та яка вам рiзниця! – рiзко вiдрiзала Юля.

– Ну, рiзниця е, – спокiйно вiдповiв професор. – Знаете, я багато чого бачив i чув у цих стiнах. Але такi заяви – вперше. Ви маете якiсь аргументованi заперечення щодо мого повiдомлення?

Юля злякалася. Їi гнiв кудись зник. Вона вiдчула себе самотньою i беззахисною. Очi усiх студентiв вп’ялися в неi, як тисячi вогникiв, що нещадно кололи ii своiм жаром. Юля розгубилася… i вже без агресii вiдповiла:

– Скiльки можна робити iз Малоросii «пуп землi»? Це ж неправда! Вся iсторiя уже давно написана i вона усiм давно вiдома, – уже не так роздратовано сказала дiвчина.

– Дуже смiлива заява, – спокiйно промовив Іван Андрiйович, – знаете, чарiвна незнайомко, ви мене остаточно спантеличили. І я, порушуючи всi унiверситетськi традицii, готовий довести вам протилежне.

Голос професора Войцеховського звучав якось загадково. Аудиторiя затихла остаточно. Юля не вiдчувала не те що землi пiд ногами, але й власного тiла. Спокiйний голос професора не обiцяв iй нiчого поганого. Небезпека минула. Дiвчина поступово заспокоювалася. Вона була заскочена спокоем i повагою професора, а тому в ii свiдомостi промайнула навiть якась зацiкавленiсть. Чи не вперше Юля спробувала уважно його розглянути.

Це був чоловiк середнього зросту у доволi респектабельному костюмi. Його обличчя мало правильну форму, а волосся було темним, хоч i досить рясно посрiбленим сивиною. Іван Андрiйович виглядав доволi рухливим i життерадiсним. Його очi були допитливi i сяяли якоюсь енергiею зацiкавленостi i натхнення.

Потiм вона окинула поглядом аудиторiю. Там сидiли абсолютно рiзнi, дивнi молодi люди, якi чомусь з непiдробною цiкавiстю дивилися на неi. З-за вiкна лунав шум автомобiлiв… В аудиторii було задушно… Їй захотiлося пiти… Але куди йти? До папи, який мае намiр забрати ii з собою у Москву?.. Вiн знову буде вiддавати ii замiж за рудого i пафосного москвича Нiкiту… Що з нею вiдбуваеться? Де вона? І що вона тут робить? У Юлинiй головi рiзнi думки та настроi спорадично змiнювалися.

Тим часом професор обмiрковував, як заспокоiти спершу агресивну, а тепер розгублену дiвчину. Як ii зацiкавити Украiною та ii iсторiею? Натомiсть в його головi, мов дзвiн, лунали останнi слова Юлi: «Що ви несете! Ви ще скажiть, що Ісус Христос – украiнець! Або що Атлантида була в Украiнi»… «Атлантида! Так, Атлантида може зацiкавити цю незнайому студентку», – наче блискавка у лiтню нiч, промайнула думка у професора.

Вiн пiдiйшов ближче до першого ряду столiв, за якими сидiли студенти i тихим, але впевненим голосом промовив:

– Добре, незнайомко. Пропоную парi. Якщо я вам доведу, що на територii Украiни гiпотетично могла би бути Атлантида, то ви поiдете зi мною в експедицiю шукати пiдтвердження цiеi гiпотези, – оглядаючи аудиторiю, заявив Іван Андрiйович.

Юля була заскочена. Вона не очiкувала на такий розвиток подiй. «Яка Атлантида? Яка експедицiя?» – крутилися думки. Але раптом до ii вух донiсся звук несмiливих аплодисментiв. Зненацька цi оплески пiдтримали усi студенти. Вони уже вирiшили – вона мае погодитися на умови професора. Юля крутнула головою. Їi довге темне волосся злетiло на праве плече… У нiй iшла боротьба зацiкавлення й хвилювання. Вона на мить заплющила очi, опанувала себе i вiдповiла:

– Добре! Але менi здаеться, що вам доводеться дуже добре постаратися!..

Атмосфера в аудиторii змiнилася кардинально. Замiсть розгубленостi, в якiй перебували студенти досi, з’явилися новi емоцii. Усi погляди ще й досi були привернутi до Юлi, але тепер вони випромiнювали захоплення, здивування, заздрiсть, зневагу… Хтось, можливо, дивився з повагою i симпатiею, а в когось спалахували протилежнi почуття. Не було лише байдужостi. Усi були захопленi цiею ситуацiею! Поки в одних головах прозвучало: «Ух ти, яка крута дiвчина!», в iнших пульсувало гнiвне: «Що вона з себе вдае?!»

Лише одна пара очей, яких не бачила Юля, була розгублена. Це були очi Нестора. Вiн не розумiв, що вiдбуваеться! З одного боку, йому хотiлося допомогти цiй незвичнiй дiвчинi, з iншого – вiн хвилювався за професора. Десь глибоко в душi Нестор хотiв, щоб професор перемiг. Але ж тодi може постраждати ця дiвчина! А може, не постраждае? Вiн повинен допомогти! Вiн повинен бути поряд! Але як?.. Калейдоскоп думок i почутiв нахлинув на нього, i вiн поглядав то на Юлю, то на професора… Стукiт його серця почав вiдчуватися в усьому тiлi. В грудях вiдчувався холод i бiль… Голова почала гудiти, як барабан…

Юля в якийсь момент вiдчула щось дивне. Вона наче отримала те, до чого так прагнула! Вона була в центрi уваги усiх людей, якi ii в цей момент оточували. Це було вiдчуття, якого Юля нiколи не знала. Але, мабуть, прагнула цього. І вона вiдчула це тут, в аудиторii, яку досi оминала i навiть не сподiвалася, що унiверситетська лава могла дати iй те, чого прагнуло серце – визнання. Вона i ранiше хотiла бути в центрi уваги, намагалася досягнути цього статусу, купуючи дорогий одяг, хизуючись престижним авто, подорожуючи в екзотичнi краiни, тусуючись у дорогих ресторанах i клубах. Але чомусь там вона не вiдчувала того, що вiдчула цiеi митi. Це було визнання! І це було захопливо!

Десятки пар очей були звернутi до неi й освiтлювали ii, наче софiти, спрямованi на голлiвудську зiрку пiд час вручення Гремi чи, може, Оскара. Цi погляди дарували iй яскраву веселку кольорiв i почуттiв. І iй це подобалося! Юля була у захватi. Правда, в якийсь момент вона згадала, про що саме йдеться, але потiм раптом подумала собi: «Ну, для початку професор мае виграти цю дуель! З iншого боку, яка рiзниця. У крайньому випадку краще поiхати в якесь село з цим дивакуватим професором, нiж з батьком в Москву до пiжона Нiкiти». Вона знову вiдчула полегшення. У неi склалося враження, що з’явилася альтернатива, якоi ще не було кiлька хвилин тому, i вiдчуття впевненостi заволодiло нею. Також вона раптом усвiдомила, що ледь не вперше в життi говорить украiнською. І це був виклик самiй собi.

– Професоре, – вигукнула Юля, – нехай розсудить нашу суперечку ось ця аудиторiя! – це була ii хвилина слави, яка знову зiрвала гучнi оплески i вигуки однокурсникiв.

У Нестора вiдлягло вiд серця. Його принцеса не хвилювалася, вона була впевненою в собi, а це означало, що можна не хвилюватися i йому. І якщо ще кiлька хвилин тому вiн не усвiдомлював, якi почуття мае до цiеi? цiеi дiвчини, i не розумiв, що ж iз ним вiдбуваеться, то зараз стрiли Амура простромили серце хлопця остаточно. Вiн без жодних сумнiвiв закохався в неi, тому був готовий заради неi на все! Його навiть не стримувало те, що вони майже незнайомi, що вона – донька багатих батькiв, i взагалi не пiдпускае до себе таких, як вiн. Йому було байдуже! Вiн кохав! І нехай увесь свiт згине, аби лиш бути бiля цiеi кароокоi красунi. І якщо ще кiлька хвилин тому вiн не мiг знайти собi мiсця за столом, зараз вiн завмер, вчепившись поглядом в Юлю.

Професор спокiйно спостерiгав за аудиторiею. Вiн був щасливим, що змiг зацiкавити цих рiзних, часто байдужих молодих людей темою, яка переслiдувала його майже усе доросле життя. Атлантида – давня мрiя професора, i вiн щоразу повертався до неi. Можна навiть сказати, що вiн любив ii, хоча розумiв, що це, скорiш за все, легенда. Вiн збирав докази, читав рiзнi джерела i мрiяв про експедицiю у Чорному морi. Та йому все нiяк не вдавалося це реалiзувати: то робота, то дiти, то щось iнше… І ось зараз, цiлком випадково i несподiвано, вiн може отримати додатковий стимул поiхати туди, куди його так довго вабило життя! Звичайно, йому не вдасться покопатися на днi моря бiля острова, бо це дуже дороге задоволення, але навiть побувати на островi – це вже щось!

Ще чиновником Войцеховський фiнансував видання книг про Чорноморський потоп, а тому знав величезну кiлькiсть гiпотез i доведених наукою фактiв щодо невiдомих широкiй публiцi подiй у Чорному морi (чи ще навiть озерi), якi сягали, як то кажуть, сивоi давнини. Одного разу вiн навiть намагався долучити до пошукiв Атлантиди в Чорному морi керiвникiв National Geographic!

А було це так. Якось до нього в кабiнет завiтали представники National Geographic, якi потребували технiчноi допомоги для трансляцii вiдеосигналу про дослiдження дна пiвнiчноi частини Чорного моря в один iз американських унiверситетiв. Як виявилося, експедицii National Geographic часто фiнансуються захiдними унiверситетами. Натомiсть унiверситети вимагають, щоб дослiдники давали доступ до оперативного вiдео про хiд експедицii. Це дуже вигiдна спiвпраця: ученi отримують кошти на дослiдження, а унiверситети мають доступ до ексклюзивних оперативних матерiалiв про цi експедицii. На той час вченi National Geographic не могли знайти в Украiнi обладнання, яке б дало змогу забезпечити стабiльну передачу телесигналу з морського судна на супутниковi платформи. Войцеховський знайшов такий стабiлiзатор аж у Туреччинi i, пригощаючи гостей чаем, почав розповiдати свою версiю мiсця знаходження Атлантиди. Гостi так зацiкавилися розповiддю Войцеховського, що замiсть тридцяти хвилин затрималися у Івана Андрiйовича на п’ять годин! Для Войцеховського це було справжньою гордiстю, адже вiн зацiкавив своею версiею вчених з National Geographic, i це було круто!

Іван Андрiйович завжди з болем говорив, що свiтовiй науцi байдуже до Украiни. Вченi сформували собi картину свiту i дотримувалися цiеi догми, незважаючи анi на новi вiдкриття, анi на новi беззаперечнi докази, анi на можливостi нових технологiй у вивченнi минулого. Складалося враження, що бiльш могутнi краiни спочатку написали ii пiд себе, а потiм нiкого не пiдпускали до ii змiни. І хоча написана iсторiя не завжди правдиво вiдображала минуле, усе нове в iсторii чи археологii, що могло порушити досягнуту вченими iсторичну константу, вiдкидалося i заперечувалося. Але Іван Андрiйович не здавався! Ще ранiше вiн почав видавати туристичнi путiвники, адже був переконаний: якщо Украiна не цiкава свiтовiй науцi зараз, то вона стане цiкавою тодi, коли звичайнi мандрiвники i туристи дiзнаватимуться про неi бiльше, саме тодi усi зможуть гiдно оцiнити iсторичне минуле нашоi батькiвщини.

У цих путiвниках Іван Андрiйович розмiстив хронологiчну таблицю, яка давала змогу зiставити подii на територii сучасноi Украiни з ключовими подiями у свiтi. Так, читач мiг зрозумiти, що коли у 1037 роцi у Киевi було побудовано Софiiвський собор, то, для прикладу, на Британських островах король Гарольд І об’еднав пiд своею владою всю Англiю. І в цей же рiк помирае вiдомий арабський лiкар i фiлософ Ібн Сiна (Авiценна). Такими паралелями Іван Андрiйович намагався включити iсторичнi подii, якi вiдбувалися на територii сучасноi Украiни, у контекст свiтовоi iсторii хоча б на публiцистичному рiвнi. Та цього, звичайно, не знала нi Юля, нi iншi студенти…



Професор щось шукав у своему комп’ютерi. І поки вiн розмiрковував, з чого почати, щоб встигнути до кiнця заняття донести свою версiю вимогливим «суддям», студенти пошепки обговорювали шанси на успiх у студентки й у професора. Незабаром аудиторiя вже нагадувала справжнiй бджолиний вулик i просто «гула». У своiх здогадках студенти роздiлилися на три групи: скептикiв, якi не вiрили в успiх професора, оптимiстiв, якi були впевненi, що професор буде переконливий, i тих, хто не мiг вiддати перевагу жоднiй iз сторiн. Вони вагалися вiд наведених аргументiв, i схилялися то до одних, то до iнших.

Тiльки Юля i Нестор видiлялися з цього рiзнородного багатоголосого хору. Юля намагалася насолодитися моментом слави й уваги, а Нестор насолоджувався Юлею. Дiвчину опанували дивнi почуття, хоча в принципi вона нiчого й не вiдчувала, i витала десь мiж столом i стелею. Вона навiть не реагувала на есемески, якi розривали ii телефон, i iй уже було байдуже, чим закiнчиться ця суперечка. Вона не знала, що на неi чекае, як вона мае на це реагувати, i просто лiтала в думках…

Нестор невiдривно дивився на Юлю. Спершу вiн хвилювався за неi, тепер – милувався. Нестор не розумiв, де вiн, що тут робить i взагалi, чому усi дивляться на Юлю. Серце гучно гримало, в головi паморочилося… Вiн почав ревнувати увесь свiт до неi: единоi i найчарiвнiшоi, кароокоi i блiдолицьоi, гордоi i беззахисноi…



Несподiвано Нестор вiдчув поштовх в бiк. Це була Катя, яка намагалася повернути його до життя. Катi Юля не сподобалася вiд самого початку. Горда, холодна, самовпевнена, самозакохана i навiть в чомусь вульгарна Юля справляла на неi суто негативне враження. Катя була з тих, хто вважав Юлю звичайною вискочкою, яка затiяла цю суперечку лише для того, щоб привернути до себе увагу, тож не дивно, що у цiй суперечцi дiвчина вболiвала за професора, навiть бiльше – iй усiм серцем хотiлося, щоб професор перемiг. Вона хотiла дочекатися того моменту, коли ця вискочка не виконае умов парi i вiдмовиться вiд експедицii.

– Чого ти на неi витрiщився? – запитала Катя у Нестора. Але хлопець не вiдповiв – дивився на Юлю, наче пiд гiпнозом. Так дивляться кролики на пiтона перед смертю.

– Ти що, закохався? Несторе… – впiвголоса заговорила дiвчина. – Ти що, закохався у цю донецьку вискочку?

Складалося враження, що Катя почала його ревнувати, не зважаючи на те, що мiж ними не було аж надто близьких стосункiв… Але дiвчина завжди намагалася бути поруч. Вiн був цiкавим, врiвноваженим хлопцем i навiть чимось нагадував ii батька. Катя ще не розумiла, що саме так вабить ii до цього юнака, але, усвiдомлюючи ситуацiю, вона вiдчула щем у грудях. Вона вiдчула, нiби щось втрачае, нiби щось дуже близьке для неi кудись зникае! Вмить ii горло пересохло, а на очi накотилися сльози. Вона почувалася розгубленою.

– Що з ним вiдбуваеться? Чому вiн став якимось не таким? – пульсувала думка в головi.

Одразу пригадався фрагмент iз улюбленоi казки «Снiгова королева», коли Герда знайшла свого Кая, але хлопець не звертав жодноi уваги на дiвчинку, холодно збираючи слова з криги. Так i зараз: усi намагання Катi звернути на себе увагу Нестора не давали жодного результату, вiн був зачарований цiею ледь знайомою дiвчиною, як Кай – Снiговою королевою. Вiн дивився на неi, i був у змозi реагувати нi на що iнше. Катя спочатку розгубилася, але потiм швидко витерла сльози й сердито зиркнула на нього. «Що за дурень, – подумала вона, – чого вiн вирячився на цю Юльку?»

Та усе гучнiший галас студентiв в аудиторii вiдволiк ii вiд Нестора. Усi захопливо гомонiли i дивилися на Юлю, i Катя раптом вiдчула, що всерединi неi виникли абсолютно новi вiдчуття, якi не давали iй спокою. Вони чомусь усi були зосередженi довкола Нестора, хлопця, який був просто другом для неi. Дiвчина намагалася зрозумiти, чому вона так розiзлилася, коли Нестор не вiдповiв iй? Що ii так турбуе? Що не так? Адже вони сидять поряд, як завжди. Ще кiлька хвилин тому вони перешiптувалися i смiялися. Але зараз у неi склалося враження, що Нестора не стало. Тобто його тiло сидить поряд, та самого хлопця немае. Наче бiля неi сидить манекен. Вона намагалася ще раз заговорити до хлопця, та вiн не реагував. Катя вiдчувала, що з нею щось вiдбуваеться, але не могла зрозумiти, що саме. Вона вiдчула, що Нестор для неi е важливою людиною. Виявилося, що коли вiн не розмовляе з нею, й iгноруе ii, то iй стае некомфортно й навiть боляче. Вона знову згадала фрагмент казки «Снiгова королева». Потiм знову обернулася на аудиторiю. Якийсь незрозумiлий калейдоскоп вiдчуттiв i думок роiвся в головi. Раптом його обiрвав голос професора:

– Шановнi студенти, ми щойно стали свiдками цiкавоi суперечки. Я пообiцяв вашiй колезi озвучити своi гiпотезу, що на територii Украiни могла бути така фантастична доiсторична краiна, як Атлантида.

Усi замовкли i прикипiли поглядами до Івана Андрiйовича. Вони були заскоченi поворотом подiй i з цiкавiстю чекали, що буде далi.

– Та перш нiж я розпочну свiй виступ, я б хотiв запитати у вас, чи е в аудиторii студенти, якi мають заперечення щодо змiни теми заняття? – професор повiльно оглянув аудиторiю.

Жоден зi студентiв не пiдняв руки. І навiть тi, хто ще кiлька хвилин тому намагалися жартувати щодо розкопок у Холмi, мовчали i уважно дивилися на професора. Можливо, хтось знову про себе подумав: «Блiн, такий семiнар перегадили», – але суперечка була цiкавiшою. Комусь могло здатися, що професор намагаеться уникнути ii й шукае приводу все припинити. Та Іван Андрiйович дуже швидко зняв усi сумнiви, заявивши, що семiнар вiн обов’язково проведе пiд час наступноi лекцii. Тож аудиторiя була готова слухати…

– Ок, – коротко промовив Іван Андрiйович. – Я погоджуюся на вашу пропозицiю щодо парi! Хай вашi колеги в кiнцi моеi доповiдi проголосують, чи може iснувати така гiпотеза, чи це вигадки i бажання возвеличити iсторiю нашоi землi! – майже вигукуючи, звернувся професор Войцеховський до опонетки.

Аудиторiя знову зiрвалася оплесками. Хтось плескав в долонi, хтось стукав руками по столi. Хтось вигукував: «Вiват, професоре!» Це була атмосфера единого щирого пориву, яка бувае дуже рiдко, i яку так приемно вiдчувати. Так бувае пiд час футбольного матчу на стадiонi, коли тисячi очей i думок зосередженi на м’ячi, коли усi зриваються з мiсць, а потiм, мов по командi, в розпачi опускаються, чи зриваються на ноги, зводять руки до неба i обiймаються з навiть досi незнайомими людьми, якi за велiнням долi сидiли поруч. Так i зараз усi очi, усi думки юнакiв i юначок були зосередженi на професоровi. Вони чекали чогось…



Юля досi не могла зрозумiти, що для неi краще: коли професор переможе, чи коли йому не вдасться переконати аудиторiю своею гiпотезою. Вона також була частиною атмосфери i, незважаючи на сигнали телефона i проникливi погляди однолiткiв, з цiкавiстю дивилася на професора. «Хм, де ж, за версiею професора, ця Атлантида могла бути в Украiнi?» – думала Юля. Вона знала, що ii шукають уже давно, але нiяк не можуть нiде знайти. Зрештою, може Атлантичний океан назвали на честь Атлантиди?! Значить, Атлантида була там! Юля була на островi Санторiнi у Середземному морi. Там також щось говорили про Атлантиду. А ще якось вона чула, що Атлантиду знайшли в Карибському морi. Потiм про Атлантиду згадували, коли вона подорожувала на Канари. «Але, швидше за все, це казка, – заспокоювала себе Юля i намагалася зрозумiти суть суперечки, – до чого тут Украiна? Врештi, якщо цьому професору вдасться переконати нас у цьому припущенi, то чому б не поiхати на мiсце, де була Атлантида?! Оце класнi будуть селфi! Небагато друзiв можуть похвалитися фото з мiсця, де загинула Атлантида!» – тiшила себе думками Юля, але раптом професор обiрвав ii роздуми…




V


– Тож почнiмо! – впевненим голосом заявив Іван Андрiйович. – Але поки я знайду потрiбнi матерiали, прошу ввiмкнути проектор i затемнити вiкна в аудиторii, – звернувся вiн до студентiв, якi сидiли бiля вiкна.

Поки студенти виконували розпорядження професора, вiн знову почав щось шукати у своему комп’ютерi. Водночас вiн намагався приблизно вибудувати план виступу, хоча в нього на це було мало часу. Вiн похапцем витягував файли на робочий стiл комп’ютера, намагаючись дати лише незаперечнi факти. Але з чого почати? Що сказати? Вiн розумiв, що першi хвилини виступу мають величезне значення. Аудиторiя або повiрить у його докази, i це виробить довiру до усього матерiалу, або не повiрить – i це означае, що уся наступна iнформацiя буде пiддаватися сумнiву.

«З чого почати? З чого почати?» – мiркував професор. – «Це ж першокурсники. Вони мають знання зi школи. І то в кращому випадку. Значить, не потрiбно заглиблюватися в науковi термiни та складнi логiчнi припущення. Матерiал мае бути наочним i легким для сприйняття! Зрештою, треба з’ясувати, що вони знають про Атлантиду. Професор завершив своi мiркування, пiд’еднавши свiй ноутбук до проектора».

– Ну, що, почнiмо? Для початку з’ясуймо, що ви знаете про Атлантиду, – звернувся до студентiв Іван Андрiйович.

Студенти почали переглядатися мiж собою. Нiхто не очiкував такого повороту подiй. Вони ж реферi, отже, мають слухати, а професор раптом просить iх вiдповiдати?! В аудиторii запанувала тиша.

– Ну, добре, спробуймо по-iншому! Пiднiмiть руку тi, хто чув хоч щось про Атлантиду, – намагався врятувати ситуацiю Іван Андрiйович.

В аудиторii пiднявся лiс рук…

– Ну ось, бачите, усi щось знаете про Атлантиду. То що конкретно ви знаете? – знову запитав професор.

За хвильку в аудиторii пiднеслася одна рука. Це був Нестор.

– Атлантида – це мiфiчна краiна, яка, згiдно древньогрецьких джерел, загинула пiд час потопу. Нiхто ii не бачив i нiхто достеменно не описав. Були якiсь спроби ii знайти, але жодному дослiднику цього не вдалося, – завершив свiй виступ Нестор, позираючи на Юлю.

– Правильно! – вигукнув професор, i вiдразу спробував заохотити студентiв до продовження розмови: – Ще якась цiкава iнформацiя про наш об’ект дослiдження е?

– Ще кажуть, що це була дуже потужна цивiлiзацiя. Й атланти були досить високими i сильними людьми, – сказав хтось, не пiдводячись.

– Так! Може, ще хтось щось цiкаве згадае? – вкотре звернувся професор до аудиторii.

– Я дивилася мультфiльм, де Атлантиду зобразили як гору, яка була оточена каналами. На цiй горi жили дуже багатi люди, також там був золотий палац, а ще вся держава мала якусь неи?мовiрну енергiю i потужну силу захисту, – викликавши смiх в одногрупникiв, подiлилася своiми знаннями рудоволоса дiвчинка, що сидiла бiля вiкна.

– Так! – пробубонiв професор, виводячи зображення проектора на екран. – Ось бачите, як багато ви знаете про Атлантиду!

Смiх в аудиторii припинився.

– Почнiмо спочатку! Ось юнак, – професор показав рукою в бiк Нестора, – повiдомив нам, що Атлантида – це мiфiчна краiна, яка, за древньогрецькими джерелами, загинула пiд час потопу. Нiхто ii не бачив i нiхто достеменно ii не описав. Іншими словами, iснування Атлантиди е легендою, i ясно, що краiна могла iснувати дуже давно.

Іван Андрiйович зробив паузу, а пiсля цього додав:

– Так давно, що жодне iз вiдомих нам древнiх джерел не згадуе про неi… Професор вивiв на екран зображення древньогрецького письменника й фiлософа Платона, бiля якого було написано «421 рiк до н. е. «Тiмей» i «Критiй»». Стрiлка вiд Платона вела до египетського мiста Олександрii.

– Платон у 421 роцi до нашоi ери у двох своiх творах – «Тiмей» i «Критiй» – описуе краiну, яка, за джерелами з Олександрii, була на вершинi розвитку, – пояснив зображення професор Войцеховський. – Атлантида, за словами Платона – це величезний острiв, що лежав в океанi за Геркулесовими стовпами. У центрi острова височiв пагорб, на якому стояли храми i царський палац. Знову ж таки, Платон повiдомив нам, що потужний землетрус i повiнь «в один жахливий день й одну нiч» знищили всю Атлантиду. Води океану поглинули острiв.

Професор на хвилинку зупинився, щоб студенти краще запам’ятали цi слова.

– І це майже все, що нам вiдомо про iснування i розташування мiфiчноi краiни зi стародавнiх джерел! Єдиним джерелом знань про Атлантиду е працi Платона, якi переповiдають египетську легенду, – пiдкреслив професор i, звiвши руки догори, вигукнув: – Але звiдки про Атлантиду могли знати у тодiшнiй Олександрii? І чому так мало джерел iнформацii про неi?

Питання було риторичним.

– Це ж 421 рiк до нашоi ери! Тодi не було нi телефонiв, нi СМС, нi електронноi пошти, – витягнувши з кишенi пiджака свiй телефон, майже по складах продекламував Іван Андрiйович останi слова. – З iншого боку, ми маемо окремi, досить докладнi, описи подiй, якi вiдбувалися у вiдомих нам древнiх египетських династiях, Шумерii, Вавилонi, Персii i стародавнiй Грецii.

Професор зняв окуляри з носа i, майже вигукуючи, продовжив:

– Так, ми часто довiдуемося про iсторичнi подii минулого з малюнкiв i легенд. Але ж про них ми знаемо! А про Атлантиду – нi? Чому? Іван Андрiйович розвiв руки i оглянув аудиторiю. – Це означае, що Атлантиди або не було зовсiм, або це не було таким яскравим явищем, про яке варто було говорити i, тим паче, переповiдати.

І, пiсля короткоi паузи додав:

– Або Атлантида iснувала дуже давно, ще в тому перiодi, коли жодна з вiдомих нам цивiлiзацiй не вмiла переповiдати чи записувати подii, або ж усi згадки були знищенi природою. А може, всi слiди знищили сучасники атлантiв, якi вижили? – запитав професор у присутнiх. – Не може ж так бути, щоб щось було на Землi, i нiчого вiд того явища не залишилося? Чи не так?

Студенти розгублено кивнули головами.

Іван Андрiйович зробив коротку паузу й, оглянувши аудиторiю продовжив:

– Але пропоную розглянути все по черзi… У той далекий час люди зовсiм по-iншому уявляли собi землю й мали iншi засоби спiлкування. Здебiльшого iнформацiя передавалася усно, як легенда. Вона могла видозмiнюватися, доповнюватися, прикрашатися чи замовчуватися… Окремi ж, найважливiшi подii, могли бути замальованi або видряпанi на камiннi чи, пiзнiше, на стiнах храмiв. Звичайно, з часом вони почали записуватися. Але невiдомi для сучасника землi огорталися мiфами. Згадайте про найвiдомiшi мiфи тiеi ж Древньоi Грецii! – не вгавав Іван Андрiйович. – Іншими словами, якщо ми маемо справу з доiсторичним свiтом, то вiн е дуже малим i суб’ективним…

Професор знизав плечима.

– Дозволю собi такий експеримент. Ось ви, юначе, – Іван Андрiйович звернувся до високого, стильно одягненого студента, що сидiв бiля вiкна, – скажiть менi, будь ласка, що зараз вiдбуваеться через дорогу вiд унiверситету, на майданчику, де ми усi зустрiчаемося пити каву?

Хлопець спочатку спантеличено покрутив головою, потiм, вiдкривши штору, зиркнув у вiкно й вiдповiв:

– Та нiчого такого! Студенти тусуються.

– А якби там зараз був якийсь мiтинг чи бiйка, чи аварiя, чи щось неординарне, ви б повiдомили про це своему сусiдовi? – знову запитав у хлопця професор.

Юнак знизив плечима i трохи подумавши, вiдповiв:

– Можливо.

– Та вiн би зараз знiмав усе це на вiдео i розсилав у соцмережах! – хтось iз друзiв, посмiхаючись, вирiшив прийти на допомогу хлопцевi.

Аудиторiею покотився смiх.

– А що вiдбуваеться зараз на Хрещатику? – знову спитав професор у хлопця.

Той подивився на Івана Андрiйовича здивованими очима:

– Та звiдки я можу знати? Звiдси цього не видно!

– Ось бачите! Люди можуть говорити лише про те, що бачили або про те, що чули, – продовжив Іван Андрiйович. Десь поряд можуть вiдбуватися дуже важливi подii, але оскiльки вони вiдбуваються за межами нашого поля зору, ми про них не знаемо!

Професор показав на комп’ютер:

– Зараз ми можемо довiдатися про подii з будь-якого куточку свiту завдяки медiа, але в тi часи, я уже звертав вашу увагу, нi телевiзорiв, нi телефонiв не було. Але це не означае, що десь там нiчого не вiдбуваеться! – махнувши рукою в бiк Печерська, вигукнув професор.

– Так i у випадку з Атлантидою. Якщо б це було якесь помiтне явище в межах вiдомих земель протягом iснування Єгипту, чи Шумеру, чи Древньоi Грецii, то про нього говорили б! І ми точно могли б побачити зображення атлантiв на численних египетських древнiх артефактах або шумерських клинописах. Врештi, ми знайшли б хоч якiсь матерiальнi докази iснування цiеi супер-краiни, адже залишки iнших цивiлiзацiй ми знайшли! Чи не так? – риторично запитав Іван Андрiйович.

– Прошу пiдняти руку, хто знае, що таке ойкумена?

Професор знову звернувся до аудиторii i пiдiйшов до комп’ютера, щоб змiнити картинку на екранi. Водночас в аудиторii знялося кiлька рук…

– Чудово! Чудово! – промовив професор.

– Ну, спробуйте ви, – Іван Андрiйович звернувся до бiлявки, яка сидiла у першому ряду.

– Це територiя, яка вiдома людинi! – випалила дiвчина.

– Якщо дуже просто – то це так! Це освоена людством частина свiту. Воно походить вiд давньогрецького слова «оiкос», яке означае «населяю, проживаю», – уточнив визначення професор.

– Древнi греки так називали вiдому частину землi з центром в Елладi. До речi, через це Середземне море й називаеться Середземним, бо для тогочасних цивiлiзацiй воно було посерединi вiдомих iм земель.

– Але повернiмося до Атлантиди! – запропонував Іван Андрiйович. – Платон, згадуючи Атлантиду, посилаеться на давнiшi джерела. Погляньмо, як виглядала земля очима мешканцiв, що жили до Платона – вiд першого тисячолiття до нашоi ери i далi.

Перемкнувши слайд i витримавши невеличку паузу, проесор продовжив:

– Ось як могла виглядати карта свiту в 1000-му роцi до нашоi ери! – Іван Андрiйович тицьнув рукою на зображення яке з’явилося на екранi. – Це майже усi вiдомi землi для тодiшнiх грекiв. Тут ми бачимо усi середньоморськi землi вiд Гiбралтару, пiвденноевропейськi землi, пiвнiчноафриканськi землi, Малу Азiю i Персiю, аж до Каспiю. Як бачимо, тут немае натякiв на Атлантиду! Ходiмо далi…

Професор вивiв на екран малюнок, де було зображено схiдну частину Середземного моря, землi Єгипту, територiю Близького Сходу вiд пiвденних берегiв Чорного моря до Перськоi затоки.

– Погляньмо на одну iз найдавнiших ойкумен. Так приблизно виглядала наша земля в очах шумерiв у 2300 роцi до нашоi ери! – професор пiдiйшов до зображення й обвiв рукою частину пiвнiчно-схiдноi Африки i Малу Азiю. – Шумери могли дещо знати про те, що вiдбуваеться в цьому регiонi. Вони здогадувалися, що десь там iснуе ще якась земля i велика вода, яка е кiнцем свiту. Та про землi, якi були далi вiд ойкумени, вони не знали нiчого.

Пiсля наведеного прикладу ойкумени шумерiв Іван Андрiйович знову оглянув аудиторiю:

– Ходiмо ще далi. ІІІ тисячолiття до нашоi ери. Древнi египтяни мали iншу ойкумену, i вона включала дельту Нiлу, Сiнайський пiвострiв, простягалася трiшки далi на пiвдень i захiд Африки. Та вона також була обмежена! – професор вивiв на екран ще один малюнок, де було зображено частину Африканського континенту, Червоне море i схiдне узбережжя Середземного моря. – Як бачимо, ойкумена древнiх египтян дещо вiдрiзняеться вiд шумерськоi. Окремi землi стародавнього свiту також були вiдомi iм. І це Мала Азiя, Перська затока, частина Пiвнiчноi Африки i схiдна частина Середземного моря, – професор окреслив указкою зображення обох ойкумен. – Заглиблюватися в давнину ще бiльше не варто, бо там ми побачимо лише трьох слонiв, якi тримають землю на своiх спинах, – посмiхнувся професор викликавши загальний смiх в аудиторii.

– Погодьтеся, якщо б Атлантида була у полi зору тодiшнiх вiдомих нам цивiлiзацiй, то про неi лишилися б якiсь згадки, а може навiть i матерiальнi артефакти…

– Так! – хором вигукнули студенти.

– Нам вiдомi версii про iснування Атландити в межах Середземномор’я, – продовжив свiй екскурс професор. За однiею iз них, Атлантида була в районi грецького острова Санторiнi, що знаходиться в Егейському морi. Але подумаймо логiчно: якщо б Атлантида була в районi острова Санторiнi, як вказують деякi ученi, то про неi ми точно б дiзналися з древнiх джерел, оскiльки ця частина Середземного моря, як ми бачимо, була вiдома людству з давнiх давен. Врештi, там ми могли б знайти якiсь матерiальнi артефакти, подiбно до того, як ми знаходимо слiди Мiнойськоi культури на островi Крит. Та на Санторiнi немае залишкiв Атлантиди! Ми знаемо про виверження вулкану у 1645 або 1450-му роцi до нашоi ери, яке, до речi, знищило Мiнойську цивiлiзацiю. Якби на Санторiнi була така супердержава, як Атлантида, то греки уже щось та й знашли б, – з посмiшкою звернувся Іван Андрiйович до студентiв.

– Але ж до чого тут територiя сучасноi Украiни, якоi взагалi немае на показаних на екранi малюнках? – нагадала про себе Юля.

– Це правда. Але не поспiшайте, – пригальмував професор дiвчину, яка вже вiдчула близьку перемогу.

– Лише запитаю вас, чи згiднi ви з тим, що подii, якi вiдбувалися за межами тодiшнiх ойкумен були невiдомi мешканцям тодiшнiх цивiлiзацiй? – запитав Войцеховський в аудиторii.

– Тааак! – в один голос вигукнули студенти.

– Так само, як вам молодий чоловiче, – звернувся Іван Андрiйович до студента, який описував подii за вiкном, – невiдомо, що зараз дiеться на Хрещатику, так i iм не було вiдомо, скажiмо, що вiдбувалося в iнших частинах Земноi кулi! У випадку з дальшими свiтами, як Карибський басейн чи Атлантичний океан, то чи дiзналися б про iхне iснування автори Олександрiйсього давнопису, якi навiть не уявляли собi, що десь там, за межами iхньоi ойкумени, е життя?

Студенти заперечно покивали головами…

– Отож! – переможно вигукнув Іван Андрiйович. – Ми погодилися, що якби Атлантида була десь поза межами вiдомого свiту древнiх египтян, шумерiв i грекiв, то вони б про неi просто не знали, – розвiв руками Іван Андрiйович.

– З iншого боку, якщо б Атлантида була в межах цих ойкумен, то ми мали б бiльше iнформацii, оскiльки про неi могли залишитися слiди або в зображеннях або в легендах i мiфах.

– То де ж ця Атлантида могла бути? – з подивом запитав Іван Андрiйович аудиторiю цiлковито заплутавши молодих людей. І пiсля короткоi паузи вiдповiв:

– Швидше за все ii треба розшукувати в iншому часi…



Юля з подивом дивилася на професора. Цей чоловiк поступово, але аргументовано одне за одним руйнував усi iснуючi уявлення дiвчини про можливе мiсцезнаходження Атлантиди. Вона почала погоджуватися з його думкою, що навiть гiпотетично Атлантиди не могло бути на Санторiнi. Бо тодi б давнi греки про це точно щось написали. Ну i справдi, вiд Мiнойськоi культури залишилися рештки Кноського палацу, черепки… а на Санторiнi нiчого не мае… Важко собi уявити, щоб шумери чи древнi египтяни щось знали про подii в Атлантичному океанi. Про iснування цього простору тодiшнi люди навiть не здогадувалися. Звiдки вони могли дiзнатися про Атлантиду там, де життя для них не iснувало? Про Кариби й говорити нiчого. Це зовсiм далекi свiти… В якийсь момент Юля подивилася на аудиторiю. Усi студенти зачаровано слухали професора… Зрештою й вона вiдкинула усi зайвi думки i знову занурилася в iнформацiю, яка лунала з уст Івана Андрiйовича.

Професор на якусь мить знову зробив коротку паузу.

– З тогочасним свiтом, чи скажiмо так, з iхнiм уявленням про землю, ми розiбралися. Принаймнi, виключили з пошуку територii, якi були поза вiдомими нам древнiми ойкуменами i територii, якi були вiдомi древнiм цивiлiзацiям. Та продовжимо нашi дослiдження гiпотези у часовому вимiрi…

Пiсля короткоi паузи Іван Андрiйович вивiв на екран хронологiчну лiнiйку розвитку цивiлiзацiй. Це був графiчний файл, на якому прямокутниками одна над одною зображувалися давнi культури й держави, розмiщенi у хронологiчному порядку. Знизу було зроблено подiлки, якi розбивали цю лiнiйку на тисячолiття i столiття…

– Поглянемо на перiоди розвитку цивiлiзацiй! До вашоi уваги хронологiчна табличка, – кивнув головою в бiк екрана професор Войцеховський. – Як бачите, свiй початок вона бере з V тисячолiття до нашоi ери! На сьогоднi вченi можуть лише здогадуватися, що вiдбувалося у цiй частинi планети десь за 5 тисяч рокiв до нашоi ери. Це якраз так званий доiсторичний перiод древнього Єгипту, про що я вже казав, – Іван Андрiйович тицьнув указкою на лiву частину зображення. – У третьому тисячолiттi з’являються шумери, якi залишили нам зразки клинопису та фрагменти матерiальноi культури. Потiм – Вавилон, Месопотомiя, Стародавня Грецiя, яка створила бiльш-менш вiдому нам цивiлiзацiю, далi Персiя i Стародавнiй Рим… Це якщо пройтися по найвiдомiших i найзначнiших iсторичних культурах стародавнього свiту, – уточнив Іван Андрiйович. – Я свiдомо не говорю про iншi культури i цивiлiзацii, якi iснували у тогочасному свiтi, – професор вказав на хронологiчну таблицю, яка вiдображала появу i зникнення рiзних держав у часi, оскiльки вони не могли створити такоi потужноi цивiлiзацii як Атлантида. Ось дивiться, – звернув увагу студентiв професор Войцеховський, – лише Єгипет iснуе 7 тисяч рокiв!

Знявши окуляри, Іван Андрiйович оглянув аудиторiю.

– Нам сьогоднi вiдомi египетськi знахiдки вiд ІV тисячолiття до нашоi ери! – пiдняв угору вказiвний палець Іван Андрiйович. – До цього часу е лишень припущення!

– Та погодьтеся, що у випадку, коли б Атлантида iснувала за часiв Єгипту в межах вiдомих iм територiй, то египтяни напевно щось нашкребли б на стiнах своiх храмiв!

Професор похитав головою i продовжив:

– Але таких артефактiв ми не маемо, крiм згадки, про яку пише Платон! Якщо б Атлантида iснувала в царствi Шумерiв, то ми також дiзналися б про це, як знаемо про версiю Великого потопу i про подвиги Гiльгамеша. Якщо б вона була в часи Стародавньоi Грецii, то хтось з грецьких героiв обов’язково туди поплив би, i ми б зараз читали якийсь мiф про подорож грецького героя в Атлантиду! – пiд загальний смiх аудиторii пiдсумував першу частину своеi доповiдi професор.

– Отже, якщо говорити про час iснування Атлантиди, то керуючись наявними фактами та здоровою логiкою, можна зробити висновок: Атлантида не могла iснувати пiсля ІV тисячолiття до нашоi ери на територiях, якi були вiдомими тодiшнiм цивiлiзацiям, оскiльки залишила б тодi якiсь суттевiшi слiди, нiж коротка згадка знайдена в Олександрiйськiй бiблiотецi.



Професор Войцеховський оглянув аудиторiю. Студенти захоплено дивилися на нього.

– Тому спробуймо заглибитися у ще давнiшi часи, нiж ІV тисячолiття до нашоi ери, – Іван Андрiйович знову пiдiйшов до комп’ютера i продовжив, – логiка пiдказуе, що Атлантида могла iснувати ранiше, нiж розпочалася Єгипетська iсторiя. Тобто це могло вiдбутися до мiж VІ i V тисячолiттями до нашоi ери, – поправивши окуляри, завершив свое перше припущення Іван Андрiйович i знову вивiв на екран хронологiчну лiнiйку розвитку цивiлiзацiй, показавши указкою на ii початок, де було написано «V тисячолiття до нашоi ери».

– Пригадаймо, чи ми чули про якiсь катаклiзми у цей перiод на земнiй кулi? – зiщуливши очi запитав у аудиторii Іван Андрiйович.

Молодь нiби зачарована дивилася на свого викладача.

– Такi згадки е. Це i бiблейський потоп, записаний з шумерських джерел. Це i аккадiйський «Епос про Гiльгамеша»[5 - Або поема «Про того, хто бачив усе» – один iз найдавнiших лiтературних творiв людства, найбiльший твiр, написаний клинописом, один iз найкращих творiв лiтератури Стародавнього Сходу.], в якому змальовуються подii першоi половини III тисячолiття до н. е., де також описуеться потоп. Це й iндуiстськi релiгiйнi тексти – пурани[6 - Індуiстськi релiгiйнi тексти, в яких розповiдаеться iсторiя Всесвiту вiд створення до знищення (кiнець IV тисячолiття до н.е.).]. І… – професор зробив паузу, – Чорноморський потоп!..

– А тепер повернiмося до територii Украiни! – урочисто промовив Іван Андрiйович. – Що тут, на нашiй землi, було у цей перiод? З класичноi iсторii ми знаемо лише назви культур, якi iснували у Пiвнiчному Причорномор’i i якi залишили нам матерiальнi артефакти, такi, як Трипiльська культура, Ямна[7 - Археологiчна культура на територii сучасноi Украiни кiнця мiдноi доби (енеолiту) та ранньоi бронзовоi доби (3600–2300 до н. е.)], Катакомбна[8 - Археологiчна культура на територii сучасноi Украiни епохи ранньоi бронзовоi доби (2700–2000 рр. до н. е.)], Бабинська[9 - Археологiчна культура на територii сучасноi Украiни, яка iснувала протягом XXII–XVIII столiть до Р. Х.] i, пiзнiше, Зрубна культури[10 - Археологiчна культура на територii сучасноi Украiни доби пiзньоi бронзи (XVIII–XII ст. до н. е.)]. У давньогрецькiй мiфологii iснуе легендарна краiна Гiперборея[11 - У давньогрецькiй мiфологii легендарна краiна, мiсце проживання блаженного народу гiпербореiв. За найбiльш розповсюдженою версiею, Гiперборея розташована на островi (материку), що затонув.]. За древньогрецькими джерелами, там проживав блаженний народ – гiпербореi. За iншим мiфом, Геракл принiс гiлку оливи грекам саме вiд гiпербореiв. А вже давньоримський учений Плiнiй Старший у своiй «Природнiй iсторii» визначав розташування Гiпербореi за Рiфейськими горами[12 - Позначення височин, що дають початок основним рiчкам Скiфii. В античнiй мiфологii це гори, на яких знаходилося житло пiвнiчного вiтру Борея.], по той бiк Аквiлону[13 - Латинська назва грецького бога пiвнiчного вiтру Борея.].

Професор вивiв на екран нове зображення, оглянув аудиторiю i якось навiть урочисто заявив:

– Бiльшiсть дослiдникiв вважають Рiфейськими горами нашi гори Карпати! Це була Terra Ingognita – невiдома земля Богiв, куди боялися заходити древнi греки. І недаремно, коли за легендою пiд Троею загинув Ахiл, то його поховали у невiдомому грекам мiфiчному пiвнiчному Причорномор’i… Згадайте, де за мiфами грекiв жили амазонки? У Пiвнiчному Причорномор’i! – не чекаючи вiдповiдi, вигукнув Іван Андрiйович. Великий грецький полководець Олександр Македонський, зруйнувавши Персiю i вбивши Ксеркса,[14 - Володар стародавньоi Персii.] оминае сусiднi землi Причорномор’я, i йде в далеку Індiю! Ось ви, юначе, – звернувся Іван Андрiйович до кучерявого хлопця iз середини аудиторii, – отримавши таку владу i державу, якi були в Олександра Македонського, пiшли б у незвiданi землi через високi i холоднi Перськi гори, знаючи з легенд, що десь зовсiм поряд е чарiвне золоте руно, якого так прагнули героi ваших улюблених легенд?

Хлопець спантеличено спочатку обдвився довкола, а потiм, крутнувши своiми кучерями, промовив:

– Нi, звичайно! Я б шукав золоте руно…

Професор Войцеховський зробив паузу. Усi студенти дивилися на нього з роззявленими ротами. Тиша в аудиторii вказувала на те, що молодi люди з неабиякою увагою слухають i заглиблюються в iнформацiю, яку зараз виголошуе Іван Андрiйович.

– То чому Македонський не йде за золотим руном до сусiдiв? Чому вiн готовий йти у невiдомi далекi землi, оминаючи близьке до Македонii Причорномор’я i Чорне море? Чому вiн не йде з Персii на Кавказ за таким бажаним для грекiв золотим руном, а плентаеться у зовсiм невiдомi, непрохiднi i незвичнi для грекiв землi?

Усi студенти не зводили очей з професора…

– Хтось може пояснити, як так сталося, що древнi греки, вiдомi мореплавцi, воiни i першовiдкривачi, за 2500 тисяч рокiв до нашоi ери згадують цю територiю у своiх мiфах, але не намагаються ii дослiдити i приеднати до своеi держави? Ще за 2000 рокiв до нашоi ери греки возвеличують вiдомого нам героя Орфея, який разом з аргонавтами здiйснив захопливу i повну небезпек подорож за золотим руном у Колхiду, через Понт Аксiнський, або негостинне Чорне море. Хтось може пояснити чому? – несподiвано запитав професор у студентiв.

Зробивши коротку паузу, професор продовжив:

– Тому що для тодiшнiх грекiв Пiвнiчне Причорномор’я – це земля Богiв. Земля, що, як i Чорне море, мiстить дуже багато небачених небезпек, i де живуть, як би ми зараз сказали, страшнi для грекiв монстри: циклопи, фурii, амазонки, тощо…

– Тому вони й назвали цю краiну Гiперборея, або, якщо спробувати перекласти – надпотужний пiвнiчний вiтер. Але це ще не доказ того, що тут могла бути Атлантида! – раптом вигукнув професор Войцеховський. – Це лише здогадки, iнтерпретацiя поведiнки Македонського й описи нашоi землi у грецькiй мiфологii. І вони, якщо чесно, бiльше легенди, а не докази! – продовжував Іван Андрiйович, крокуючи по аудиторii. Тому я пропоную подивитися на вiдомi нам факти, якi б могли пролити свiтло чи пiдтвердити мою гiпотезу.

Професор знову повернувся до комп’ютера. У цей час залунав дзвоник, який сповiстив про перерву мiж лекцiями. Іван Андрiйович розгублено повернувся до аудиторii. Та нiхто, як це бувае зазвичай у студентiв, не схопився з мiсця. Усi сидiли за столами. Із заднiх рядiв хтось вигукнув: «А давайте-но без перерви!»

– Давайте, давайте! – пiдхопила уся аудиторiя.

Войцеховський був задоволений. Йому вдалося зацiкавити студентiв! Вiн наче здобув довiру у цих iмпровiзованих експертiв.

– Ну, оскiльки нiхто не проти, то продовжимо! – погодився професор, i на екранi почали з’являтися новi картинки.

Іван Андрiйович пiдiйшов до комп’ютера i продовжив дослiдницькi роздуми:

– Археологи й клiматологи повiдомляють нам, що десь за 5600 рокiв до нашоi ери на Землi вiдбулося активне танення льодовикiв. У цi далекi часи льодовики займали значнi територii в Європi. Ось подивiться, це схема льодовика, який на пiвдень доходив до сучасного мiста Днiпра! – професор вивiв на екран малюнок, на якому майже уся частина европейського континенту на пiвнiч вiд Пiренейських гiр через Альпи, пiвнiчнiше Карпат i аж до Уральських гiр була замальована бiлим кольором. Це зледенiння, яке сковувало бiльшу частину Європи у перiод, який нас цiкавить! – показуючи на центральну Європу, промовив професор.

– А таким колись було наше Чорне море! Точнiше велике озеро… І тут, як бачите, льодовика не мае, – звернув увагу студентiв Іван Андрiйович на блактину пляму, що розташувалася трохи пiвденнiше.

– Вченi довели, що внаслiдок змiни клiматичних умов у цей час почало танути ось це льодовикове покривало Землi, – професор знову тицьнув указкою на вибiлену частину европейського континенту. – Вивiльнення небаченоi кiлькостi води спричинило великi повенi на Землi i, зокрема, в районi нинiшнього Чорного моря! У груднi 1996 року геологи з Колумбiйського унiверситету Вiльям Раян i Волтер Пiтман заявили, що Чорне море утворилося внаслiдок танення саме цього льодовика. За iхньою версiею, танення льодовикiв спричинило прорив Босфорського перешийка, внаслiдок чого вода iз Середземного моря линула в ось це озеро, – емоцiйно водив по iлюстрацii указкою Іван Андрiйович i знову звернув увагу на видовжену блакитну пляму.

– Уявiть собi, тут в озерi рiвень води був нижчим вiд рiвня тодiшнього свiтового океану на 150 метрiв! Босфорський водоспад скидав воду щонайменше 300 днiв, поки рiвень води в озерi не зрiвнявся з рiвнем свiтового океану. Тому пiсля закiнчення повенi опинилися затопленими 155000 км


Чорноморського узбережжя на пiвночi i заходi регiону, – зацитував переклад з газети «Нью-Йорк Таймс» Іван Андрiйович, – а це величезний водяний простiр аж до Кишинева, Кропивницького, Кременчука, Слов’янська i Луганська!..

Студенти вiд такоi новини аж роти повiдкривали. Панувала така тиша, що на лекцiю увiйшла завiдувачка кафедри, яка проходила коридором i подумала, що в аудиторii немае лекцii.

– Ой, вибачте, пане професоре, – вигукнула вона, коли увiрвалася до аудиторii. – А що тут вiдбуваеться?

– У нас заняття, панi професорко, – чемно вiдповiв Іван Андрiйович i запитав, – ми можемо продовжувати, чи ви, можливо, маете якесь оголошення?

– Нi, нi, – здивовано поправляючи окуляри, вiдповiла несподiвана гостя, – продовжуйте…

– На чому ми зупинилися? – запитав Іван Андрiйович у розгублених студентiв.

– На потопi! – вигукнули усi разом.

– Так, на потопi… Ану, згадаймо, як загинула Атлантида? – вiн звернувся до Нестора, який на початку лекцii розповiдав щось про Атлантиду.

– Вiд потопу! – вигукнув той.

– Так, вiд потопу, – повторив професор. – І ми знайшли потоп, факт якого довели вченi i який затопив величезнi територii, де, гiпотетично, могли жити люди. – Останню фразу професор Войцеховський проголосив урочисто i пiднесено.

– Лише уявiть собi, величезне цунамi, яке здiйнялося вiд прориву води через Босфор заввишки в Киiвську телевежу i шириною в кiлька сотень кiлометрiв обрушилася на землю тамтешнiх людей! – в аудиторii запанувала розгубленiсть i тиша…

– Як Ви розумiете, шансiв для виживання не було нi в кого! Нi у споруд, нi, тим паче, в людей!

– Це повiдомлення не стосуеться нашоi теми, та згадаймо, де знаходиться мiсце, яке вченi пов’язують з пошуками Ноевого Ковчега? – запитав вiн у студентiв.

– На горi Арарат! – вигукнула дiвчина iз заднiх рядiв.

– Так, правильно, на горi Арарат! А тепер ще раз подивiмося на наше Чорне море пiсля потопу, – i Войцехоський знову указкою обмалював обриси затоплених земель.

– Яка вода могла занести цей ковчег на гору Арарат, яка зараз знаходиться за 300 кiлометрiв вiд берега Чорного моря?

– Чорноморський потоп! – вигукнули в один голос кiлька юнакiв.

– Отож! – пiдняв догори палець професор. – А якщо згадати, що легенда про потоп потрапила до Бiблii з шумерських джерел, то, за логiкою, можна зробити висновок, що в аккадiйському Епосi про Гiльгамеша йдеться саме про Чорноморський потоп. А якщо згадати, що аккадiйцi прийшли в Шумерiю саме з Кавказу, з мiсць, де височiе гора Арарат, то ймовiрнiсть опису потопу, що вiдбувся саме там, у Чорному морi, зросте в рази.

Студенти знову здивовано дивилися на професора, який не вгамовувався i вiв далi.

– А тепер звернiть, будь ласка, увагу на цю схему, – професор Войцеховський вивiв на екран схематичне зображення Європейського континенту з Малою Азiею i частиною пiвнiчноi Африки.

На схемi було написано «FLOOD 5600 BC», що з англiйськоi перекладаеться як «Повiнь 5600 року до нашоi ери». На цiй схемi з територii сучасного украiнського Причорномор’я у рiзних напрямках були намальованi вказiвники з пiдписами: на пiвнiчний захiд – Celts, Germans, Balts; на захiд – Slavs[15 - Назви европейських племен: кельти, германцi, балти та слов’яни]. Із сучасноi Туреччини стрiлки вели на пiвдень. Символ на пiвденний захiд в напрямку Червоного моря було пiдписано – Pre-Dynastic Egyptans; на пiвдень – Sumerians. І вже звiдти далi на пiвдень вздовж Перськоi затоки – Indo-Arians, а в бiк сучасного Афганiстану – Arians[16 - Назви азiйських племен: доiсторичнi египтяни, шумери, iндо-арiйцi, арiйцi].

Студенти мовчки вивчали схему. Пiсля досить тривалоi паузи професор Войцеховський вирiшив прокоментувати ii:

– Це схема розселення народiв пiсля Чорноморського потопу. Їi склали ученi рiзних краiн свiту за результатами генетичних i культурологiчних дослiджень. І якщо ми вiзьмему цю схему для iлюстрацii гiпотези про вiрогiднiсть поширення у шумерських i египетських джерелах iнформацii саме про Чорноморський потоп цього перiоду, то… – професор знову зробив паузу i подивився на аудиторiю.

– То, швидше за все, усi цi джерела говорили про потоп у Чорному морi! – вигукнула чорноброва дiвчина, яка сидiла бiля дверей.

– Правильно! – кивнув головою професор. – Ця схема нам показуе, як могла рознестися свiтом iнформацiя про потоп i про життя на Причорномор’i до потопу! Доiсторичнi египтяни i шумери могли принести цю iнформацiю з Анатолiйського пiвострова, далi вона потрапила на Близький Схiд i обросла легендами.

– Але звiдкiля про Причорноморську Атлантиду могли знати в Олександрii? – не втримався хтось iз студентiв.

– Дякую за запитання, – не зупиняючись вiдреагував Войцеховський. – Нещодавно вченi-генетики дослiдили походження населення Давнього Єгипту. Дослiдження, опублiкованi у журналi «Nature Communications», стверджують, що давнi египтяни походять з доiсторичного Леванту й Анатолiйського пiвострова. А предки сьогоднiшнього населення Єгипту походять в основному з Африки.

Іван Андрiйович показав рукою кудись на пiвдень.

– Якщо б ви уважнiше подивилися на схему розселення народiв пiсля Чорноморського потопу, то ви б помiтили, що мешканцi доiсторичного Єгипту, додинастiйного Єгипту i сучасного, то це, як то кажуть, рiзнi пари кальош! – усмiхнувся вiн. Згадаймо, що таке Левант? – знову звернувся до аудиторii професор Войцеховський.

– Це шумери! – вигукнув хтось iз середини аудиторii.

– Є ще варiанти?

– Це сучасна Сирiя! – знову вигукнув хтось iз студентiв.

– Уже ближче! Може хтось згадае, де лежить Анатолiйський пiвострiв? – не вгавав професор.

– Туреччина! – одночасно вигукнуло кiлька голосiв.

Іван Андрiйович усмiхнувся.

– Так, тут ви маете бiльше знань. Так ось, доiсторична краiна Левант обiймала схiдне узбережжя Середземного моря. Це територii сучасноi Сирii, Лiвану, Ізраiлю, i звiсно, Анатолii – Туреччини, – показуючи на картi указкою, перерахував сучаснi назви краiн доiсторичного Леванту Войцеховський.

– Тобто, доiсторичнi египтяни були сусiдами племен чи цивiлiзацiй, якi могли проживати на пiвнiчному березi допотопного озера!

Професор повiльно оглянув студентiв.

– А тепер скажiть менi, чи могли у цих краях щось знати про Чорноморський потоп i про Атлантиду, якщо вона була на пiвнiчному Причорномор’i? – пiсля короткоi паузи запитав вiн аудиторiю.

– Таак! – повiльно пронеслося аудиторiею.

– Пiдсумовуючи, можемо собi уявити, що на берегах допотопного Чорного моря на пiвнiчному березi жили атланти, а на пiвденному – доiсторичнi египтяни i предки шумерiв, – знявши окуляри з носа, проголосив Іван Андрiйович.

– Деякi дослiдники Атлантиди стверджують, що найдревнiшою колонiею цiеi держави був, iмовiрно, доiсторичний Єгипет. В такому випадку тодiшнi египтяни дуже добре знали про Атлантиду. Та, як бачимо, египтяни протягом тисячолiття кочували з Малоi Азii до Пiвнiчноi Африки. Мабуть, багато iнформацii було втрачено. Але навiть якщо якiсь вiдомостi i збереглися в пам’ятi тамтешнiх египтян, то не думаю, що египетськi фараони, створюючи нове царство у пiвнiчнiй Африцi, хотiли згадувати i говорити про свое рабське становище в минулому. Єгипетськi правителi сповiдували iншу концепцiю: фараон – це посланець бога, а не раб атлантiв! Можливо, навiть у своiх фараонах вони копiювали атлантiв. Проте вони не змогли викреслити зi своеi пам’ятi могутню цивiлiзацiю, яку бачили. Тому й залишили лише короткi вiдомостi про Атлантиду. Хоча тут також можна будувати припущення, але це не моя тема, – пiдсумував професор.

– Тепер же нам залишилося зрозумiти останне. Якщо Атлантида iснувала на затоплених землях, то чому про неi так мало вiдомо? – вигукнув професор. В аудиторii панувала тиша. Професор вкотре показав на зображення затопленого Причорномор’я. Потiм вiн змiнив картинку i спiвставив ii з малюнком, де було зображено територiю заселення Трипiльсько-кукутенськоi культури[17 - Археологiчна культура часiв енеолiту (8000–5000 рр. до н. е.), назва якоi походить вiд назви села Трипiлля на Киiвщинi; у зазначенiй розширенiй назвi культури присутня ще й назва румунського села Кукутень, де також було знайдено слiди цiеi культури.].

– Звернiть увагу, друзi, якщо зiставити затоплену територiю з землями, на яких ми знаходимо рештки Трипiльсько-кукутенськоi культури, то побачимо, що вони здебiльшого збiгаються, – вiн указкою обмалював пiвденну частину Украiни вiд Румунii до Днiпра.

– Тобто на мiсцi, звiдки вода вiдiйшла пiсля потопу, через 200-300 рокiв з’явилася цивiлiзацiя, яка залишила нам безлiч археологiчних артефактiв, – професор урочисто тицьнув указкою на частину лiнiйки, де великими буквами було написано слово «ТРИПІЛЛЯ».

– Так, це Трипiлля! – проголосив професор Войцеховський, – культура, яка iснувала у пiвнiчному Причорномор’i в час, коли виникав доiсторичний Єгипет. Культура, яка залишила по собi величезну кiлькiсть матерiальних артефактiв. Трипiльська культура набула найбiльшого розквiту мiж 5500 та 2750 роками до нашоi ери, яка розташовувалась мiж Карпатами та Днiпром на територiях сучасних Украiни, Молдови та Румунii. Культура, яка майже зовсiм не дослiджена вченими свiту! І це великий науковий парадокс, на який чомусь не звертають уваги дослiдники! – професор у розпачi опустив руки i на хвилинку замовк.

– Ми маемо не легенди i мiфи! Ми маемо вцiлiлi рештки матерiальноi культури! Усi археологiчнi знахiдки пiдтверджують це. І це вже не гiпотеза! Це iсторичний факт, яким досi чомусь не зацiкавилась нi свiтова нi, тим бiльше, украiнська наука!

Така констатацiя факту з уст професора звучала й урочисто, i водночас iз сумом.

– Та я не буду вдаватися у причини такого замовчування iснування трипiльсько-кукутенськоi цивiлiзацii, бо це не наша тема.

Професор знову пiдiйшов до комп’ютера i вивiв на екран нове зображення.

– Це знiмки з заповiдника «Кам’яна Могила». Хтось вас чув про цей заповiдник?

– Це якесь капище на Донбасi? – вигукнув юнацький голос з середини аудиторii.

– Так i не так, – вiдреагував професор. – Якщо ми вiзьмемо таке доступне нам джерело, як Вiкiпедiя, то дiзнаемося, що Кам’яна Могила – це пам’ятка давньоi культури, яка розташована на пiвнiч вiд Мелiтополя у Запорiзькiй областi. Петроглiфи[18 - Так називають всi зображення, висiченi на каменi, з найдавнiших часiв (палеолiту) аж до середньовiччя.] i малюнки, якi ви маете можливiсть бачити на екранi, датованi вiд 12 тисячолiття до нашоi ери до Х столiття пiсля Рiздва Христового. Тобто задовго до уже згадуваного потопу мешканцi цих мiсць щось намагалися записати чи намалювати!

На екранi з’явилося якесь камiння з малюнками та рисками.

– Так ось, на одному з цих каменiв вченi розшифрували напис, де йдеться про велику воду, вiд якоi загинули навiть люди-боги, – професор знову зробив паузу.

Аудиторiя захоплено мовчала.

– Тобто ми маемо археологiчний артефакт, який мiстить згадку про потоп i про людей, якi мали надзвичайнi здiбностi. Що то були за здiбностi, ми не знаемо, та очевидно, що для автора цього петроглiфа люди, про яких вiн знав, були богами, – професор знову замовк i оглянув аудиторiю.

Вiн хотiв зрозумiти, чи вдалося йому донести до студентiв логiчний зв’язок мiж потопом, петроглiфом Кам’яноi Могили й Атлантидою.

– Ви хочете сказати, що у написi на цьому каменi йдеться про атлантiв? – спитав хтось з аудиторii.

– Я лише можу припустити, що до вiдомого нам потопу десь поблизу Кам’яноi Могили жили люди, якi мали фiзичнi або розумовi переваги над племенами, що займали територiю сучасноi Запорiзькоi областi i якi могли залишити цей напис на каменi, – знiмаючи окуляри, говорив Іван Андрiйович.

– Це лише гiпотеза, яка, на мою думку, потребуе вивчення. І ще раз пiдкреслю, що ми маемо шанс дiзнатися про це бiльше. Для цього лише потрiбно розшифрувати рисунки i петроглiфи Кам’яноi Могили i вивчити трипiльсько-кукутенську культуру. Чи, може, цивiлiзацiю!?



Професор знову зробив паузу. Аудиторiя мовчала. В повiтрi запанувала тиша i якесь незрозумiле вiдчуття давнього минулого. Можливо, бiля когось промайнули запорiзькi степовi вiтри. Комусь запахло морем i вiн уявив собi височезну хвилю, яка з гуркотом впала на землю. А хтось намагався уявити собi атлантiв.

– Я упевнений, що бiльше iнформацii про цивiлiзацiю, яку Платон називае Атлантидою, ми могли б дiзнатися у трипiльцiв. Аналiз артефактiв трипiльцiв i шумерiв показуе, що колись цi народи жили доволi близько. Подивiться на цi зразки з трипiльськоi i шумерськоi культур! Вони подiбнi! – Іван Андрiйович указкою звернув увагу студентiв на подiбнiсть оздоблення шумерського i трипiльського посуду. – Якщо ми ще раз глянемо на хронологiчну лiнiйку, то побачимо, що трипiльцi з’явилися на ранiше затоплених землях у пiвнiчному Причорномор’i через 200–300 рокiв пiсля потопу, а шумери за тисячу кiлометрiв на пiвдень майже через 2 тисячi рокiв.

Іван Андрiйович, наче мiряючи кроками аудиторiю, швидко пройшов вiд вiкна до дверей.

– Можна припустити, що шумери, кочуючи на пiвдень у басейн рiчок Тигр та Євфрат, втратили свiдчення про протоцивiлiзацiю, але в пам’ятi залишився якийсь вiдгомiн про потоп. Трипiльцi ж могли зберегти бiльше iнформацii! Але поки не почнемо вивчати i дослiджувати цей перiод iсторii нашоi планети, то i не дiзнаемося правди про Атлантиду, – якось пригнiчено сказав Іван Андрiйович, а далi заклав руки за спину i зробив кiлька крокiв до вiкна. Потiм рiзко повернувся.

– На мою думку, ми так мало знаемо про Атлантиду через те, що ученi не там ii шукають. Бiльше iнформацii про неi заховано в трипiльсько-кукутенськiй культурi, яка поки не дослiджуеться…



– Ну, добре, припустiмо, Атлантида iснувала на територii сучасноi Украiни. Але де? – нарештi обiзвалася Юля. Вона вже майже змирилася з доказами професора, але ii зараз цiкавило питання, куди iй доведеться iхати в експедицiю з цим професором. Запитання прозвучало, наче грiм серед ясного неба. Усi нiби прокинулися вiд якогось дивовижного сну. Справдi, але де ж могла бути ця мiфiчна Атлантида?

– Чудове запитання! – задоволено вигукнув професор. – Це тема, якiй я можу придiлити ще кiлька лекцiй, та спробую бути лаконiчним. Але якщо вашi колеги вирiшать, що моя гiпотеза мае право на життя, то ви матимете змогу докладнiше ознайомитися з цим мiсцем.

Далi професор зняв своi окуляри й оглянув аудиторiю уважним поглядом. Усi досi перебували в якомусь дивному станi. Складалося таке враження, що дiвчата i хлопцi усi вiдразу закохалися i лiтали десь високо в небесах. Вони були замрiяними, але спокiйними. Уже всi забули, що вiд них потрiбно.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/igor-kurus/znayti-atlantidu-podorozh-u-bezodnu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Сленг. Так називають керiвника корупцiйноi ланка. Ним може бути Президент, на рiвнi Уряду – прем’ер-мiнiстр, а на рiвнi мiнiстерства – мiнiстр. (Тут i далi пояснення автора.)




2


Вислiв з кримiнального свiту. Каса взаемодопомоги у злочинцiв.




3


За даними активiстiв, на початку дев’яностих рокiв у Донецькiй областi кримiнальний свiт знищував своiх конкурентiв у закинутих вугiльних шахтах.




4


Маеться на увазi «поважно».




5


Або поема «Про того, хто бачив усе» – один iз найдавнiших лiтературних творiв людства, найбiльший твiр, написаний клинописом, один iз найкращих творiв лiтератури Стародавнього Сходу.




6


Індуiстськi релiгiйнi тексти, в яких розповiдаеться iсторiя Всесвiту вiд створення до знищення (кiнець IV тисячолiття до н.е.).




7


Археологiчна культура на територii сучасноi Украiни кiнця мiдноi доби (енеолiту) та ранньоi бронзовоi доби (3600–2300 до н. е.)




8


Археологiчна культура на територii сучасноi Украiни епохи ранньоi бронзовоi доби (2700–2000 рр. до н. е.)




9


Археологiчна культура на територii сучасноi Украiни, яка iснувала протягом XXII–XVIII столiть до Р. Х.




10


Археологiчна культура на територii сучасноi Украiни доби пiзньоi бронзи (XVIII–XII ст. до н. е.)




11


У давньогрецькiй мiфологii легендарна краiна, мiсце проживання блаженного народу гiпербореiв. За найбiльш розповсюдженою версiею, Гiперборея розташована на островi (материку), що затонув.




12


Позначення височин, що дають початок основним рiчкам Скiфii. В античнiй мiфологii це гори, на яких знаходилося житло пiвнiчного вiтру Борея.




13


Латинська назва грецького бога пiвнiчного вiтру Борея.




14


Володар стародавньоi Персii.




15


Назви европейських племен: кельти, германцi, балти та слов’яни




16


Назви азiйських племен: доiсторичнi египтяни, шумери, iндо-арiйцi, арiйцi




17


Археологiчна культура часiв енеолiту (8000–5000 рр. до н. е.), назва якоi походить вiд назви села Трипiлля на Киiвщинi; у зазначенiй розширенiй назвi культури присутня ще й назва румунського села Кукутень, де також було знайдено слiди цiеi культури.




18


Так називають всi зображення, висiченi на каменi, з найдавнiших часiв (палеолiту) аж до середньовiччя.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения